Однією з тих, хто у командній боротьбі з фехтування на шаблях (разом із Ольгою Харлан, Аліною Комащук та Оленою Вороніною) приніс Україні срібло, стала 24-річна фехтувальниця родом із Чернівців Олена КРАВАЦЬКА. Це перша командна перемога Олени на Олімпійських іграх.

Дівчина мешкає разом із батьками в Одесі, а наразі ще перебуває в Ріо. Кореспондент molbuk.ua зв’язалася зі спортсменкою.

Олена каже, що, хоч від змагань минуло чотири дні (розмова з нею відбулася 17 серпня), ще досі не "відійшла" фізично. Бо змагання тривали весь день і були дуже виснажливими.

– Ми з дівчатами ще перебуваємо в стані ейфорії, – зізнається Олена Кравацька. – Ще не до кінця усвідомлюємо, що сталося. Минув уже четвертий день, але мене досі все болить. Навіть важко ходити. Виступ забирає дуже багато сил. День виступу для нас розпочався о п’ятій ранку і завершився близько сьомої вечора. Тож виходить, увесь день ти на ногах, доки чекаєш наступної зустрічі з противником. Це дуже важко.

У день перед виступом жіноча збірна України з фехтування на шаблях трохи потренувалася, та загалом дівчата намагалися відпочити, розповідає Олена Кравацька: "Ми потренувалися трохи і потім відпочивали, намагалися себе зайняти чимось іншим, щоби не думати про те, що завтра такий відповідальний день. Цього дня майже ні з ким не спілкувалися. Ти розумієш, що тобі ще потрібні емоції на увесь наступний день. Звичайно, хвилювання були великим. Якраз з цим хвилюванням складніше всього було впоратися, щоби правильно налаштуватися".

Щоби дівчата були краще морально та фізично підготовленими до змагань, із ними займався психолог Андрій Колосов. На знак вдячності за допомогу спортсменки перед нагородженням написали на долонях його ініціали "А. Б.".

– Ми хотіли, щоби він побачив, що ми йому дуже-дуже вдячні за допомогу, – розповідає Олена Кравацька. – У нас силовий вид спорту і тут потрібна велика концентрація, впевненість у собі. І наш психолог проробив з нами плідну роботу. Нас багато хто запитує – чим же він вам допомагає? Може, він сидить з вами і розмовляє? Ні, ми, звичайно, сидимо і спілкуємося. Та найбільша його допомога в тому, що він змушував нас працювати після тренувань. Коли ти страшенно втомлений, немає настрою, не хочеш нічого робити – і на такому фоні після тренування ще намагаєшся виконати фізичну або розумову роботу. Це треба сконцентруватися, дійти до потрібної мети. І ось так, протягом всього часу після кожного тренування ми виконували його завдання. Це було дуже важко. Але результат себе виправдав.

Олена Кравацька мріє, що через чотири роки на Олімпіаді у Токіо наша команда таки здобуде "золото":

"До цих змагань думала: ще ця Олімпіада і досить з мене. Але тепер такі емоції переповнюють, що мені би хотілося їх відчути ще раз і все ж таки дійти до золотої медалі", – каже дівчина.

На запитання, чи влаштовують умови проживання в олімпійському містечку, Олена розсміялася і не надто хотіла розповідати подробиці: "Ну, не все влаштовує, але ми вже звикли. Ми вже тут десять днів, тому вже нормально. Ну… не встигли добудувати будиночки, десь ще може бути невеликий ремонт, десь щось не працювало, десь було видно, що кімнати тільки після ремонту. Але це все дрібниці. Елементарні умови є. Годують непогано. В олімпійському містечку є різні кухні і ти собі що любиш, те й набираєш. Ми з дівчатами тут постійно їмо червону рибу і фрукти. Хоч у Ріо зараз зима, але тут не холодно… Якби у нас була така зима, як тут, ми були би щасливі. Тут насправді 30 градусів спеки, всі засмагають. Просто погода дуже часто змінюється: щойно було сонце, а тут уже дощ і вітер. Але це моя перша олімпіада, мені немає з чим її порівнювати. Звичайно, є якісь інциденти. Наприклад, нас попереджають – не виходьте самі в місто. Тому що все-таки Ріо – місто небезпечне. Тому ми знаходимося тільки в олімпійському містечку. Океан чистий. Наші знайомі їздили на океан і розповідали, що там трохи прохолодно, звичайно, бо це океан.

З Чернівців сім’я Кравацьких виїхала ще 20 років тому, коли Олені було чотири роки. Втім, у нашому місті у спортсменки залишилася велика родина. Тож дівчина часто приїжджає сюди.

– У нас у Чернівцях залишилися всі дядьки-тітки, у нас взагалі дуже велика сім’я, – каже дівчина. – У мами п’ятеро братів, три сестри. Тому ми дуже часто приїжджаємо. Коли повернуся в Україну, дуже хочу приїхати в Чернівці до всіх рідних.

Фото зі сторінки Олени Кравацької у соцмережі







Приєднуйтесь до "МБ" у соцмережах: VK, Однокласники, Facebook