Чернівчанка Міла Зарубайко понад рік жила в Руанді і допомагала місцевим жителям.

Руанду називають "серцем Африки". Там немає пустелі, чарівна природа і гори. Та не все таке чудове, як природа. Діткам доводиться добиратися до школи по дві години. Більше половини населення ВІЛ-інфіковані. Жителі цієї країни можуть голодувати по кілька днів, не їдять сирих овочів, а деякі з них навіть не знають, яке м’ясо на смак.

Хотіла в Африку, та не було грошей

Міла Зарубайко мріяла про Африку з дитинства.
– Я завжди хотіла зайнятися якоюсь благодійністю саме у Африці, – згадує Міла ЗАРУБАЙКО. – Вивчилася на акушерку, працювала, потім навчалася у Тернопільському місіонерському інституті. Це була можливість поїхати в Африку. Я вмовила подругу Діну поїхати зі мною. Вибрали Руанду, адже дізналася, що 20 років назад там була війна і був страшний геноцид. Через місяць після закінчення навчання зібрали потрібні кошти для поїздки: допомагала церква, батьки, рідні, незнайомі люди..., – каже Міла.

Перебувати в Руанді вони мали не менше року.

– Взяли шампуні, антисептики, лікарські засоби, вату, деякий одяг, – ділиться дівчина.
Африканці мріють поїхати в Америку або Росію

– Ця країна настільки маленька, що її можна об’їздити за якихось шість годин. Країна бідна, та це не найгірша точка Африки, – пригадує Міла.
– Ти там йдеш вулицею і почуваєшся "білою вороною". Всі хочуть тебе торкнутися, всі на тебе дивляться. Вони знають, що білий прийшов, значить щось дасть. Вони думають, що у нас немає проблем. У них навіть є міф, якщо заговориш з білим – буде якась велика удача. Наші дівчата для них – зразок краси. Вони кажуть, що Бог нас дуже любить, бо подарував нам таку зовнішність. А ще, вони думають, що в нас голуба кров, – каже Міла.
Коли дівчата запитували африканців, куди би вони хотіли поїхати, відповідь була однозначно Росія або Америка. Про Україну вони навіть не чули. Вони бачать, що ці дві країни на карті найбільші, тому вірять, що там найкраще жити.

– Рівень життя залежить від району, де люди живуть. Одразу можна відрізнити дітей, які живуть у горах без води і світла, від тих, які живуть на рівнині, – каже Міла. – У горах живуть від сонця до сонця, в них може бути один одяг на кілька років, взуття мало хто носить. Зазвичай, їхні батьки дуже важко працюють, точніше сказати, жінки. Вони тягають дуже великі вантажі, працюють на будовах. А чоловіки можуть сидіти і грати в шахи. На будові чоловіки можуть лише покласти цеглу на цеглу, а нести її будуть жінки. Вони носять на голові посудини вагою 20 кілограмів, а на спині прив’язана дитина. І так по кілька разів на день. Це стосується і вагітних. Поваги до жінок там немає.

Наші дівчата там ходили тільки у спідницях, харчувалися як африканці.

– В Африці я навчилася радіти елементарним речам: що встала зранку і маю що їсти, і є що одягти.
– Якось я помила і перевдягнула маленьку дівчинку, її мама дуже цьому здивувалася. Щоразу, коли я повертала дівчинку рідним, вона була чистенька. Я помітила, що з часом, коли мама бачила, що йду до них, вона швидко починала мити дитинку. Їй було вже соромно, що вона брудна. Змінити їхній менталітет неможливо, бо вони так привчилися. Та змусити їх по-іншому дивитися на життя – можна, – впевнена Міла.

Дітки мріють навчатися у школі

Жителі Руанди практично не користуються транспортом. Є мото, свого роду таксі, та ніхто собі їх не дозволяє. Лише у багатих є машини. Звичайна людина в день може заробити по одному долару, стільки ж там коштує хліб.
– Я запитала діток, про що вони мріють. Наші відповіли би про айфон, планшет чи ще щось. Там вони казали, що мріють ходити у школу, – каже Міла.

Ходити в школу там престижно. Не всі собі можуть це дозволити, адже треба за це заплатити.
У школи дітки мають приходити добре одягнуті і обов’язково взуті.

– Бувало, прокидалися о п’ятій ранку, а дітки вже ходять вулицями. Це вони йдуть до школи, адже добиратися іноді треба по дві-три години.
Харчі в Руанді – це боби, рис, картопля. Дуже рідко у кого є свій клаптик землі: зазвичай, працюють на багатих.
– У звичайні дні їдять кашу, солодку картоплю і боби. Рис можуть їсти тільки на Новий рік, адже він дорожчий. Також їдять зелені банани: варять їх, смажать.

– Якось до нас прийшов сусідський хлопчик. Казав, що просто привітатися, та ми зрозуміли, що це не так. Виявилося, малий не їв вже три дні. Батьки не приходили додому, а він доглядає за маленькою сестрою. Ми його нагодували, помили, одягли у нове. Дали м’ясо, та він не захотів їсти, бо не знав, що то таке, – розповідає дівчина. – Коли ми їх годували, вони їли такі порції, яких у нас вистачає на п’ятьох, їли все.
Менталітет дуже відрізняється від нашого – там найкраще дають батькам, а не дітям.

– Ми приносили щось діткам, вони того не їли, а несли батькам. Так у них прийнято. Іграшок у них немає. Граються всім, що знайдуть на вулиці. Там діти ніколи ні на що не скаржаться.

Справжнім подарунком природи для місцевих жителів є солодка тростина.
– Дітки, які лишаються без нагляду батьків, часто рятують себе від голоду цією тростиною. Вони її чистять і їдять м’якоть. Дуже смачно і калорійно. Це той продукт, який служить порятунком багатьом африканцям.

Незважаючи на те, що більшість людей там бідні, до гостей вони ставляться дуже привітно.
–Завжди пропонують кока-колу, – ділиться дівчина. – У них цей продукт дуже престижний.

Одна весільна сукня на всіх дівчат
– У них так само святкують весілля. Є музика. Та на весіллях найбільше говорять. Дівчину спочатку мають викупити, лише потім вона перевдягається у весільну сукню. Тільки після цього вони йдуть у церкву на вінчання. Далі в них банкет. На столі тільки кока-кола, спрайт і фанта. Якщо сім’я багатша, можуть у контейнерах всім окремо дати по вареному яйцю і булочку. Якщо сім’я ще заможніша – можуть дати гостям самбусу – це трикутник з тіста, всередині якого м’ясо. Можуть бути ще фуршети – на столі картопля, квасоля, якісь боби, і кожен собі в тарілку кладе, що хоче, – розповідає Міла. – Сукня для нареченої може бути одна на всіх, її орендують. Нареченим так само дарують подарунки. Там роблять списки речей, які їм потрібні, а гості вже між собою домовляються, хто що дарує. У них немає такого, щоб після весілля молоді жили з батьками – живуть окремо. Зазвичай будиночки орендують. Може бути і такий подарунок на весілля – хтось заплатить за оренду житла.

–Африка – всесвітній бізнес. Всі країни чимось допомагають, але бідність чомусь не зникає, – каже дівчина.

Вперше дівчина поїхала туди 2013 року, а 2015-го вона повернулася туди ще на три місяці. Міла з подругою впевнені, що якось поїдуть туди ще, адже, як сказали дівчата "якщо побував в Африці раз – твоє серце там назавжди".


Діана ВАТАМАН