Тобто я особисто, Богу дякувати, не єсть. У кожному разі – не цей, не загальноукраїнський. Ще якби без Донбасу і Криму, то можна би було подумати. Але соборники кажуть, що то гріх. Також, до речі, загадкова нація – соборники: з одного боку, наполягають, що Єнакієве належить до України, а з другого – називають нинішню владу окупаційним режимом і "неукраїнським політичним болотом". Ну гаразд, я теж називаю. Але зі мною все зрозуміло. Бо моя уявна мапа України має інакший вигляд. А от як їхня соборна свідомість цю антиномію витримує? Втім, не дуже й витримує. Ось один такий – Ігор Лосєв – гримнув нещодавно в "Українському Тижні" думкою об стіл. Дав чортів українській інтелігенції: не розум ви, мовляв, честь і совість, а те, що про вас дєдушка Лєнін казав. Зокрема, дісталося Оксані Забужко за її "противсіхство". У чому я певною мірою Лосєва підтримую. Особливо його аргументацію. Як це, обурюється пан Ігор, немає зла більшого і меншого, коли кожна нормальна людина "знає, що ліпше втратити палець, ніж руку. Краще втратити частину, ніж ціле". Після чого – в особі Андруховича – Лосєв гнівно засудив і шматувальників України, які дозволяють собі мріяти про відокремлення Криму з Донбасом. Інакше кажучи – про втрату частини, а не цілого, до чого він сам нас кількома рядками вище й закликав, логічно? То ви тепер, як десь Лосєва побачите, перекажіть йому, що кожна нормальна людина може вважати або так, або сяк, але не так і сяк одночасно. Ну і не менше за Лосєва повеселили мене цими днями численні аналітичні голосіння довкола призупинки нашої євроінтеграції. Це ж треба: батько єнакіївської демократії – і раптом не захотів грати за європейськими правилами. Несподіванка. Аналітики ж думали, що мудрий загальноукраїнський народ для того й вибрав собі такого президента, щоб він нас навпростець у шенгенську зону привів. А воно, виявляється, он як: трохи не та зона. І сидіти нам тепер у цій соборній зоні, доки світу й сонця. Хіба би спробувати... Але то гріх.