Файно, коли історичні традиції не вмирають, а знаходять своє продовження у нашому сьогоденні. Як знаємо, близько двох тисяч років тому римський імператор Калігула у пориві натхнення оголосив себе богом і, відтявши голову мармуровому Юпітеру, пришпандьорив на її місце свою. А оце днями луганський скульптор Микола Шматько довершив справу, змайструвавши стилізоване під Калігулу погруддя Януковича. І висловив надію, що його робота допоможе чиновникам "по-новому побачити особу президента". Смілива пропозиція, поважаю. Бо, скажімо, Тацит наводить таку характеристику Калігули: "Не було на світі кращого раба і гіршого володаря". А Светоній у "Житті дванадцяти цезарів", згадавши кілька добрих намірів новопроголошеного імператора (зокрема – обіцянку податкових канікул), раптом змінює тон і зауважує: "Досі йшлося про правителя, далі доведеться говорити про чудовисько". Простий перелік злочинів цього чудовиська займає у Светонія чи не втричі більше місця, ніж ціла решта інформації про нього. Загалом, на підставі римських джерел можна дійти висновку, що на початку свого правління Калігула ще сяк-так давав собі раду, а потім у нього клепки геть повідпадали. Невесела перспектива… Втім, на римських істориках світ клином не зійшовся. Чому б, наприклад, не спробувати уявити собі Януковича в образі Калігули з однойменної п’єси Альбера Камю, в якій імператор-психопат виступає носієм екзистенціалістської філософії абсурду? Ех, дорого б я заплатив за можливість почути, як Віктор Федорович вимовляє: "Екзистенціалізм". А ще дорожче – за можливість побачити його замість Малкольма МакДауелла в знаменитому жорстко еротичному "Калігулі" Тінто Брасса. Еге ж, є де розгулятися чиновницькій фантазії. Єдине, що мені в усьому цьому паралелізмі не подобається, це значення латинського слова caligula – чобіток. Ну який з Януковича чобіток? Але тут уже нічого не вдієш: валянків давні римляни не носили.