Вулицею йшов хлопчик. Він йшов неуважно і зачепив якусь трубу, що стирчала біля будинку. Зупинився біля неї, кілька хвилин наливався ненавистю до поганої труби, а потім почав копати її ногою. Він бив, і від кожного удару плакав від болю. А потім все ж таки відійшов. “О, він став розумнішим за українське суспільство”, – подумав я.

Хлопчик зрозумів, що річ не тільки в поганій трубі, але й в такому бездоганному ньому. Коли наш західний виборець сприймає президентство Януковича, втрату демократії винятково як провину несвідомих східняків, він нагадує цього смішного хлопчика. Якось забувають про одеського губернатора з Хоружівки, про івано-франківських чиновників, які вчили луганчан “справжньої” історії, про звільнених, арештованих, наляканих в 2005 році. Але “демократичну” громадськість це ніяк не цікавило. Вони думали, що так і виглядає демократія. А в те, що протидія дорівнює дії, хто ж у нас вірить? Як мало хто вірить, що відсоток адекватних і неадекватних людей на Заході і Сході є абсолютно тотожним, і думати по-іншому є прихованим фашизмом. Ніхто у нас не повірить, що чим дужче ти вдариш опонента, тим сильніше отримаєш сам. Ніхто не повірить, що тихий вир корупції та виплекана суспільна ненависть завжди породжують тоталітаризм, незалежно, чи Аргентина це, чи Гвінея-Бісау, чи Україна. В Україні нема законів. Але вони є у всесвіті. І все відбувається згідно з ними.

Ця смішна суперечка Схід-Захід між людьми однакової долі, однакових статків і до смішного схожих мов – це виклик України. Кажуть, злого собаку запустили в кімнату із дзеркалами, він так натхненно кидався на свої відображення, що розбився і здох. Чи не час змінити тактику?

P.S.

Громадськість завжди торочить про важливість знання історії, але ніяк не пов’яжуть 2005-й з 2010-м. Хоча тотожність така, що аж іноді здається, що Янукович – це переодягнений Ющенко. Опівночі він входить у спеціальний кабінет, б’ється об землю і стає пасічником.