Сьогодні побачив на Центральній площі власну тінь. Не те, що я її побачив вперше, але кілька днів не бачив, адже було хмарно і йшов дощ. Навіть встиг засумувати за цим силуетом. А сьогодні навіть виглянуло сонечко, але потім почало знову накрапати.
Цілий день шукав способи виходу до всесвітньої мережі. Зараз Інтернет став не лише розважальним та пізнавальним центром, а й конче необхідним у повсякденному житті видом зв’язку. Мої друзі, ледь відкривши очі, одразу вмикають комп’ютер і виходять у соцмережі. А інші навіть комп’ютера не вимикають – так і живуть біля нього. Навіть не знаю чому, але реальності надаю більшу перевагу, ніж віртуальному спілкуванню. Хоча ніде правди діти – навіть працюю я в мережі онлайн-журналістом. Так що доводиться мати справу кожного дня із цим глобальним зв’язком. А в соцмережах я зареєструвався просто так і там ніколи не сиджу, чєсне слово, і в ночі то не я онлайн, а підлі провокації особистих ворогів.
Найперше, що протестував на вихід у мережу через Wi-Fi, так це готелі і кафе. У готелях здебільшого вхід закодований, тому потрібно просити "ключа" у працівників. У кафе ж та сама ситуація, але тут вже потрібно щось замовляти. Довго не думав і пройшовся по вже знайомих закладах.



У корчмі "Колесо" з півгодини "юзали" мого "ноута" із працівником закладу, перевіряли всі можливі підключення, але толку не було. Аж тут разом здогадалися підключити адаптер – вимкнув через збереження енергоресурсу батареї, а увімкнути забув.
– А ти не програміст? – запитав працівник корчми, напевно зважив на мої окуляри.
– Та ні, взагалі практично "чайник".
– Бо мені потрібно толкового програміста, є одна ідея.



Пароль отримав на паперовому листочку, вхід на непоганій швидкості, відеоролики відкривалися добре. Послухав "Горіла сосна, палала" (лунала у корчмі), посидів у соцмережі та попив кави.
У "Квінто" підключитися не зміг, бо були тимчасові техпроблеми, тому підключився за допомогою свого 3G-модема. У підвальному приміщенні він ледь "вигрібав", тому комфортну було не багато.



У "Віденській кав’ярні" знову ж попив кави, швидкість класна, але "ключа" отримав словесно, тому насилу зайшов, бо довго експериментував із різним написанням та пробілами. Коли вийшов, вирішив проекспериментувати – сів на лавку поблизу кав’ярні і увімкнув ноутбук.



Знайшов зону кав’ярні, скористався відомим паролем – покриття було нормальним, трішки "побігав" у мережі. Так що можна і тут посидіти. Звичайно на лавці не дуже зручно та помічаєш здивовані погляди чернівчан, але за відносну "халяву" можна і потерпіти.



Колеги розповідали, що поблизу Палацу урочистих подій можна взагалі безкоштовно зайти у мережу. Спробував, знайшов до 10 зон бездротового з’єднання, знайшов потрібну, з’єднався, але отримав напис про обмежену кількість користувачів. Спробував навіть у кареті – діла не було.
Була ще одна інформація про "халяву" на Соборній площі.



Ось тут вона ж, всім люба і мила, працювала. Від одного із магазинів стільникового зв’язку була чудова зона, до якої я і долучився. Велика дяка за таку благодійність і дуже прошу не забирати таке щастя для дійсно "Інтернет-залежних". Але видно, що до глобальної мережі долучався не тільки я – навпроти сидів молодий чоловік, який заглибився у телефон. Правда, сидів біля громадської вбиральні, але це все дрібниці. Головне – я в мережі.
А перейшовши через площу, зайшов до дерев’яних будиночків із "апетитною" назвою.



Замовив склянку соку за 3 гривні, дізнався пароль та сів за столик. Тут швидкість була не зразковою, але на електронну пошту зміг зайти. Вдалося поспілкуватися із працівниками кафе.
– Чи часто у вас користуються Wi-Fi-зоною?
– Якщо чесно, то не часто. Ми в самому центрі, тому буває, що забігають, подивляться пошту і все. Довго не сидять.
– А не порадите заклад, де масово користуються бездротовим з’єднанням?
– Навіть не знаю, студенти сидять по різним закладам, але масово не знаю.
У Полтаві практично завжди у закладах швидкого харчування сидять студенти та користуються Інтернет-зв’язком. Правда, частіше сидять на різних соцмережах, ніж шукають реферати, але спілкування теж важливе.
Потім зайшов до найближчого інтернет-клубу "Дум".



Обережно! Одразу ж на порозі ледь не зніс собі півголови (знову!) – вхід у підвальне приміщення розрахований напевно на дітей. Добре, що був у кепці, а то було б лихо.
– Не ви перший тут зачіпаєтесь, – сказав працівник закладу.
Дізнався лише, що година в мережі коштує 8 гривень і вийшов на вулиці, потираючи забиту голову. Біль був досить сильний, ще досі голова болить. Щось не щастить мені із цим у Чернівцях (ще досі згадую ту напівземлянку у музеї при відкритому небі). Схожа ситуація була у мене в тренувальному залі – йде водопровідна труба одразу за входом. Але ми замотали її тканиною, тому хоч не так травмуєшся.



Зайшов до інтернет-центру "Укртелекому". У Черкасах залів для виходу в мережу в такому ж закладі аж два – це ще й було найдешевше місце виходу у мережу, тоу людей завжди багато. А у Полтаві недешево і людей практично немає. Таке ж саме було і в Чернівцях – зайшов в приміщення, а в кого запитати і не знайдеш. Тому звернувся до найближчої дівчини, що сиділа за комп'ютером.



– А тут можна у мережу вийти?
– А вам Word потрібен?
– Ну, можна, щоб і був, але взагалі мені в Інтернет треба.
– У нас лише Інтернет є, а якщо треба і редагувати текст, то ось поблизу є клуб "Дум".
– А скільки у вас година коштує?
– Чотири гривні.
У залі "юзерів" не було, тому вийшов і попрямував до літературного інтернет-кафе – добре, що пройти треба кілька метрів. Запитав напрям одразу у жінки, яка продавала книги одразу в коридорі.



Виявилося, що потрібно підійматися по крутим сходам. У самому кафе була зона бездротового з’єднання, а ось комп’ютерів не було, а свій я залишив у редакції.



Коли спускався, знову ж уже інтуїтивно відчув небезпеку – товста металева пластина сходів спокійно могла оскальпувати мене не гірше від міцнорукого ірокеза. Я у позі а-ля "Матриця" завис у повітрі – вже крок зробив по сходах, аж тут таке диво. У мене і так вистачає шрамів на голові (звичайно, вони прикрашають чоловіка), але на сьогодні вже вистачить – я не адепт школи східних єдиноборств "Залізна голова".
Що встиг за сьогодні? "Законектитися" разів 20 із різними зонами покриття, випити із літр різноманітної кави, знайшов "халявний" Інтернет та відправити на "Адєссу" (не знаю чи це відомий факт, але саме так кажуть представники вуличних грабіжників, коли б’ють саме головою в когось із перехожих "клієнтів") бетонну перегородку інтернет-клубу.
Практично в кожному центральному кафе є можливість виходу в мережу. Також можна прослизнути у готелі, але тут треба мати "своїх".
А ще сьогодні "прошвирнувся" по сувенірним лавкам.



Вибір великий і різний. Зайшов у "Художний салон" на Кобилянській. Придбав традиційні "магнітики" та кепочку.



– У вас сувеніри із Китаю?
– Та ви що, усі із Буковини. Тільки оці скляні розписи на магнітах із Ужгорода – це ручна робота.



Також не зміг знайти "китайського дива" у Туристично-інформаційному центрі, де також можна знайти цікаві сувеніри. Саме тут знайшов найдешевші туристичні магніти. Купив ще один – це вже і холодильника не вистачить.



Також практично в кожному музеї є якісь туристичні "приколи". У Чернівцях досить легко придбати картини із виглядом місцевих відомих місць – художників різної майстерності вистачає. Сувенірів на будь-який гаманець вистачає, бо Буковина має своїх художників, майстрів різьби по дереву та каменю, гончарів і та вишивальників.
Якби був олігархом, то придбав би собі дерев’яну гармату (за шість тисяч!) і вишиванку (тут є такі прикольні, коли візерунок роблять бісером). Був би собі козаком. Та придбав лише кілька "магнітиків" і все. Скоро "la commedia e finita", а справ ще багато, завдання не чекають. Далі буде…
А тим часом у Полтаві учасник проекту Юрій Дюг радить брати власний ноутбук, бо інтернет-клубів мало.

А тим часом у Чернігові учасник проекту Михайло Салітра знайшов багато вайфай зон.

А тим часом у Рівному Олександру Стародуб (Сушку) пригостили мациком, учасниця проекту знайшла "гральний тирнет" та сувеніри.