Сьогодні я обійшов кафе – вибирав різні спеціально, але всі знаходяться в центрі Чернівців.
Першою обрав "Віденську кав’ярню".



Зайшов всередину – мені одразу запропонували піднятися на другий поверх. Сів на найближчий столик і отримав 5 меню – пісне, загальне, карти вин, чаю та кави. В загальному меню назви страв дублювалися англійською мовою.



Бути в Чернівцях і не поласувати кавою – гріх. Вибрав собі чізкейк та віденську класичну каву. Цікавий інтер’єр, над столиком картини та інтимне освітлення, хороша обстановка, негучна французька пісня лунала в залі. Дуже пошкодував, що одиноко сидів за цим столиком – на ньому стояла велика свічка і маленька у склянці. Ось куди треба йти на зустріч із дівчиною. Одна штука на столі дуже сподобалася – це була кнопка виклику офіціанта.



Ось тут я вже відвів душу. Натиснув кнопку – піднялася офіціантка.
– Я дуже хочу манну кашу, – сказав я. – Не можете приготувати?
– Пробачте, але в меню такої страви немає, тому не можемо.
Ех, а так хотілося поласувати цією стравою.
Тільки вона спустилася, як я натиснув знову кнопку. Дівчина вже піднялася із замовленим.



Все було дуже смачне, я тихенько тішився у кріслі, яке б я швидше назвав троном. Натис знову кнопку.
– Можете розрахувати?
– Добре, без проблем.
Дівчина спустилася на перший поверх, а потім принесла чек і знову спустилася. Знову натиснув на улюблену кнопку і, коли офіціантка знову піднялася, віддав гроші. Спеціально поклав трішки чайових і велику купюру за страви. Офіціантка повернулася і віддала чайові і решту. Я знову поклав гроші, бо хотів віддячити за хороший сервіс та за те, що задовбав офіціанта. Спустившись, попросив поспілкуватися із адміністратором, чим досить налякав усіх працівників. Адміністратор виявився чудовою співрозмовницею і розповіла про цей заклад.



– У нас заклад у австрійському стилі, – розповіла Наталя Василівна, адміністратор. – На горі у нас портрет Франца Йосифа – засновника Чернівців. Ми його дуже шануємо. Обов’язково сходіть до пам’ятника, що знаходиться по Шевченка, у скверику. Ми маємо фірмові страви на честь імператора.



(Ледь знайшов постамент, але напису, що це засновник міста, не було. А, може, то адміністратор щось наплутала:)).



Також адміністратор розповіла, що заклад полюбляють іноземці та різні зірки, що приїздять до цього міста.



– У нас багато різного антикваріату – це передає дух і епоху міста, коли воно було під Австро-Угорщиною, – розповіла адміністратор. – Оце освітлення, інтер’єр та більшість страв запозичені із Відня. Ось бачте ці музичні інструменти - бандуру і валізу приніс чоловік, що живе поруч. У нього вони лежали на горищі, а тут створюють відповідну атмосферу. Правда, ще обіцяв жіночі черевички 20-30 років минулого століття, але ще не приніс. Є у нас і українська кухня, румунська і саме буковинська. Бути в Чернівцях і не спробувати бануш – це не бути на Буковині. Це як борщ у Полтаві.



Подякувавши за цікаву розмову, попростував шукати цей "буковинський борщ". Якраз на шляху була корчма "Колесо". Зайшов, попросив меню загальне. Запитав, чи є пісне меню і на англійській мові – принесли. Знайшов бануш "По-панськи" із бринзою, грибами і шкварками. Вже як грати, то до кінця.
– Здраствуйте, а можна манну кашу замовити?
– Ні, у нас такого немає.
Коли офіціант приніс лише виделку і ножа – здивувався: "Що це за борщ такий, коли його вилкою їсти?".



Але виявилося, що це каша із крупи кукурудзи із соусом із грибами, присипана бринзою. У залі лунала бадьора українська музика, яка закликала до танцю. Швидко впорався із їжею, запив чайком і став чіплятися до адміністратора.



Але чомусь цікавого нічого не зумів згадати цей поважний чоловік, показав книгу відгуків з фотографіями відомих людей.
– А було, що зірки напивалися і вам вікна били?
– Ні, такого не було – вони ж гуртом приходять, то є кому втихомирювати.
Подякувавши, почав спускатися по вулиці і побачив на вході у якийсь заклад музичну трубу. "Вже як гуляти, то гуляти" – фаталістично подумав я і рішуче відкрив двері у підвальне приміщення.



– Доброго дня, вітаємо у "Квінто", – сказав працівник цього закладу.
Пройшовши одну залу, сів за столик і попросив загальне меню і пісне. Загальне меню вирізнялося від інших закладів тим, що там були фотографії страв, сигари та сигаретні набори.
Вирішив після бануша нічого серйозного не брати і замовив уху та каву. Кава сподобалася не лише смаком, а й тим, що до неї поклали цукерку "Фундук у шоколаді". Лунав концерт Кайлі Міноуг, навіть у туалеті закладу його добре чути, адже навіть там була невелика аудіоколонка. Не одразу отримав цю рибну страву, тому встиг "відійти" від калорійного бануша. Музика допомагала релаксувати, і лише те, що періодично заглядали офіціанти та працівники закладу, не дозволяло взагалі заснути.



Всю уху вже не спромігся з’їсти, лише половину.
– А у вас манної каші не можна замовити, бо після ухи так захотілося.
– Ні, манної каші у нас немає, але є мамалига із грибами, це така каша із кукурудзяної крупи.
Ет, все-таки це не маночка.

Усі три заклади мені сподобалися. Я досить просто виявляю клас закладу – може це й суб’єктивно і не правильно, але коли ніж тупий і ти не ріжеш, а тиснеш страву – то це не той рівень, на який сподіваєшся. Так ось у цих закладах з ножами все в порядку. І із туалетами і зонами безпровідного Інтернету.
Ціни на алкоголь і великі м’ясні страви були досить високими . Але якщо за чізкейк і каву я заплатив 40 гривень, а за бануш та чай з липи та медом – 31, то за каву і уху виклав близько 50 гривень.

Продовживши шлях до редакції, опинився на розі Української та Руської. Ось тут у закладі "Гриль бар" я вже неодноразово снідав.



Вареники із сиром та чай – 19 гривень. Така собі економ-пропозиція.



Коли принесли це блюдо із 25 варениками, я жахнувся – не впораюся. Але впорався – завжди недооцінюю себе. Пісні страви в меню є, англійською володіє директор закладу.
– Цей заклад місцеві знають як "Білочка" – тут досить довгий час був дитячий кафетерій із такою назвою, де подавали морозиво і молочні коктейлі, – розповів Дмитро, директор закладу. – Ми б хотіли повернути цю назву, але і вагаємося – у людей різні асоціації. У цьому приміщенні був один із найперших закладів харчування у Чернівцях. Коли отримали це приміщення, то столики і стільці були малесенькими – залишилися від дитячого призначення. Он товариш подарував символ закладу – білочку. А манної каші у нас немає.



Вже після роботи колега повів до улюбленого закладу поїсти пиріжків та хильнути чарчину. Я хоч не вживаю, але не втримався і пішов скуштувати чернівецьких пиріжків. І прямо на Центральній площі пірнули у підвал до "Крамнички на площі".



– О, хлопці, а вам 18 є, – запитала продавець, чим викликала здивування і істеричний сміх. – Бо щось молодо виглядаєте.
– Тітонько, та в мене борода яка, ось дивіться, і лисину можу показати, – швидко знайшов правильну відповідь, хоч і не зняв капелюха.
– А все ж таки паспорт покажіть.
Довелося відкрити гаманець і показати посвідчення журналіста, яке у мене лишилося ледь не з університетських років.
– Ось я таким був молодим, а тепер уж зовсім не такий, бачте.
Тітонька заспокоїлася, налляла 50 грам "франківської", склянку томатного соку та дала пиріжок із картоплею.




Ет, навіть пиріжки тут не такі. У Полтаві такі синенькі, гумові, їх не варто жувати, бо для них є спеціальний процес споживання – їх ковтають ціляком, бо від жування толку не буде. А в Чернівцях якісь дивно жовтенькі та із дійсно картопляною начинкою. Ет, тут манної каші теж не знайшов, приїду додому і мамі замовлю, бо сам як наварю... Запивши томатним соком, заплатив за це "щастя" 9 гривень і із задоволенням, що робочий тиждень практично закінчився, пішов до резиденції митрополитів. Але це вже історія на завтра, а сьогодні все. Далі буде…
А тим часом у Полтаві учасник проекту Юрій Дюг не знайшов кафешки, яка б йому сподобалася.

А тим часом у Чернігові учасник проекту Михайло Салітра замовляв барабулю, познайомився із Вікульою і юзав вайфай.

А тим часом у Рівному Олександра Стародуб (Сушка) полюбила місцеве пиво і кіпчені вуха.