Цьогорічний Петрівський ярмарок був сумним. Чернівчани відвідали його, стояли в чергах, щось купували, але не було видно радості на їхніх обличчях.

– Так тяжко на душі, що аж плакати хочеться, – зізналася Валентина Іванівна, яку зустріла біля центрального парку. – Раніше чекала цього ярмарку весь рік. Йшли всією родиною: із чоловіком, дітьми, внуками, сватами. Це було справжнє свято для всього міста. Скрізь звучала музика, люди раділи та усміхалися. У парку відбувалися різні розваги. Нашому внукові Павликові навіть вручили рюкзак із канцелярським приладдям, коли він йшов до першого класу. Я дуже любила, коли приїжджали народні колективи на фестиваль "Буковинські зустрічі". Ввечері всією родиною ми йшли на Соборну площу, де відбувалися концерти. Путін вкрав у нас це свято. Як і забрав життя багатьох українців. І немає йому за це прощення. Чоловік уперше за багато років відмовився йти на ярмарок. Сказав, що не може, коли на Сході гинуть наші хлопці. Діти теж не захотіли йти. Внучка збирає гроші для наших військовослужбовців. Я вперше прийшла на ярмарок сама. Здається, що загубилася серед людей. Не хочеться навіть нічого купувати. А колись ми стільки всього набирали.

На Турецькій площі, де розміщувалося містечко майстрів, зустріла свою знайому. Жінка придивлялася до вишитих сорочок. Виглядала пригнічено.

- Хочу купити сорочку для свого сина, який зараз перебуває в зоні АТО. У серпні в нього день народження, виповниться 27 років, – зі сльозами на очах розповіла Оксана. – Андрій вчора телефонував мені, попросив купити йому на Петрівському ярмарку вишиванку. Сказав, що дуже хотів би бути тут, посидіти з друзями в кафе, випити пива. А ще сказав, що люди не вміють цінувати того, що в них є. Хоча в мене болить серце, але мушу все обійти. Бо Андрій зателефонує нині ввечері, щоб я розповіла, як усе відбувалося.
Оксана купила сорочку – вишиту білим по білому. Сказала, що посвятить її у церкві та передасть синові через волонтерів. Сподівається, що вона захистить його від біди.