У 30-х роках минулого століття Буковина не входила до складу СРСР, а тому тема голодомору у Великій Україні, пам’ять жертв якого ми будемо вшановувати цими вихідними, не була під забороною для обговорення громадськості.
"Дністровська смуга смерті"
Вперше про голод на українських землях у нашому краї заговорили ще навесні 1932 року, коли в газеті "Час" з’явилися публікації про наслідки колективізації. Інформація на Буковину надходила насамперед з численними перебіжчиками, які перетинали радянсько-румунський кордон по Дністру.
Невдовзі в буковинській та європейській пресі навіть виник вислів "дністровська смуга смерті". Тисячі людей втікали до Румунії від голоду і потрапляли під кулі радянських прикордонників. Ті не дивилися, що перед ними жінки, діти чи інваліди. Однак і перетин кордону не гарантував порятунку: Румунія боялася сваритися з могутнім Радянським Союзом і більшість біженців повертала назад. Із протестом проти таких дій влади виступив у румунському парламенті сенатор від Буковини, один із лідерів Української національної партії Д. Маєр-Михальський. Він зустрівся з міністром внутрішніх справ і вимагав припинити видачу втікачів.
Українські об’єднання надсилали протести і прохання про допомогу до міжнародних організацій. У травні 1932 року було оголошено заклик "Помагайте хто чим може жертвам большевиків" про збір пожертв для 5-ти тисяч біженців з радянської України. Організацією збору пожертв займалися "Жіноча громада на Буковині", яку очолювала Ольга Гузар, і посол до парламенту, президент УНП доктор Володимир Залозецький (вулиця в Чернівцях названа на честь його батька – теж Володимира, який був знаменитим хірургом).
Відбувався збір пожертв і в Галичині, яка тоді належала Польщі. Звідти в СРСР відправляли обози з продуктами, які польські прикордонники пропускали, а радянські завертали назад. "Нікому в Україні це не потрібно, – казали на кордоні. – Колгоспники живуть заможно, самі допоможуть, кому є потреба".
Людей із сіл не пускали на молебень
Із заявою про злочин більшовиків виступив влітку 1933 року глава Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький. Він закликав провести загальний жалобний молебень за спасіння України. У Чернівцях молебень і всебуковинське віче протесту були заплановані на 28 серпня, але вранці того дня румунська поліція та жандарми перекрили всі дороги до міста і завертали людей назад. У казармах війська було приведено у бойову готовність. Тим не менше сотні людей зібралися на панахиду спочатку в греко-католицькій церкві, а пізніше і в кафедральному соборі. У богослужінні взяли участь і румунські священики.
У вересні 1933 року делегація буковинських українців взяла участь у ІХ Конгресі національних меншин у Берні (Швейцарія). Значною мірою завдяки активності В. Залозецького питання про голодомор в Україні було включено до порядку денного. Конгрес засудив антилюдську політику радянської влади.
29 жовтня 1933 року в західноукраїнських землях віздначили День жалоби за жертвами голодомору. Богослужіння і збори пожертв відбулися в багатьох населених пунктах Буковини.
Комітети допомоги створили в багатьох містах Європи. У Чернівцях його очолював Володимир Залозецький, інший був створений у Бухаресті. Кошти комітетам передавали не лише буковинці, а й українці з усієї Румунії – зокрема, Трансільванії. Однак допомога не надійшла адресатам: сталінська влада її не приймала, не визнаючи самого голоду.
(Використано матеріали наукової конференції "Пам’яті жертв радянських голодоморів в Україні", публікацію О. Масана "Голодомор 1932-1933 років і українська громадськість Буковини")
23-11-2006, 16:24
0
2 150