– У дітей аж очі горять, коли просиш їх принести якийсь експонат до музею. Той, хто ще не приніс, каже: "Давайте і я вам щось принесу!". Люди знаходять старовинні речі у себе на горищах, дехто викопує на городах, – розповідає Віталій Ластюк, директор шкільного музею історії села Погорілівка Заставнівського району. – У нас у селі на місці старої дерев’яної церкви ХVІІ століття розташований город одного чоловіка. Він там знайшов у землі монету 1666 року. Це литовська боратінка, на ній зображено рицаря на коні. Чоловік її нікому не дає. Копаючи город, він час від часу знаходить усілякі подібні речі. А два тижні тому учениця школи принесла з дому до музею коралі (старовинні жіночі прикраси). А ще в однієї жінки у нашому селі є салби (також старовинні жіночі прикраси із монет). Вона береже їх, як зіницю ока, і до музею передавати не хоче. Салби зроблені з австрійських монет кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Ікона два тижні була у воді, а фарби не змилися
Ми побували у сільському музеї. Під склом тут розміщено дуже цінні експонати – фрагменти кераміки та кам’яних ножів часів трипільської культури, знайдені в урочищі Мартинівка, що неподалік села.
– Деякі знаряддя праці – переважно кам’яні сокири та скребачки – залишилися із старого музею, який існував у 70-х роках. А уламки горщиків Трипільської культури ми збираємо під час археологічних розвідок, потім чистимо щіточками і виставляємо у музеї, – продовжує Віталій Ластюк. – На території села є залишки трьох трипільських поселень. Зараз у нас надзвичайно багато таких уламків. Тому ми їх усі не виставляємо, а зберігаємо у ящиках у підсобці. В урочищі Мартинівка, особливо, коли спускають із ставків воду, на дні можна знайти безліч фрагментів трипільської культури. У нас є глиняні вироби тієї доби двох видів – кухонний посуд і столовий посуд. Кухонний посуд – грубої форми, а столовий розмальований. Горщики виготовляли руками, адже тоді ще не було гончарного круга.
Музей у селі Погорілівка функціонує на громадських засадах. Кошти надходять від батьків, ради школи і райвідділу освіти. Музей створили 2003 року завдяки вчителям, батькам та погорілівській сільській церкві Святого Миколая. Церквою до музею передано багато матеріалів – старовинні ікони ХІХ століття, старовинні книги, старі жіночі хустки (шалянки), рушники.
– 2003 року почали робити ремонт у церкві. Церкву розмалювали фресками, а ікони ніде було ставити. Одні ікони виносили на горища, а інші просто спалювали, – каже Віталій. – Деякі ікони ми забрали до школи. Серед них – ікона Іоанна Сучавського, покровителя Буковини (ікона кінця ХІХ століття). Її опускали у криницю, коли тривалий час не було дощу, і просили вологи з неба. Ікону Іоанна Сучавського й знайшли у криниці. Вона там була два тижні, і фарби вода не змила.
На час відкриття музею тут було вісімсот експонатів. Зараз їх є майже дві тисячі. Нещодавно бабуся принесла дуже дорогий тульський самовар, якому майже триста років. Принесла, але без дозволу її онука. Прийшов власник, і ми мусили повернути йому самовар. Звідкіля ця річ взялася у селі, так і не встигли дослідити.
За старовинні панські меблі пропонували два нові мікроавтобуси
У музеї зберігається й інтер’єр панського кутка – вирізьблені із доброго дерева меблі священика уніатської церкви, які датуються серединою ХІХ століття.
– 1943 року, коли радянські війська вже перейшли Дніпро, румунська влада, священики і деякі люди виїжджали з Буковини. На кінцевій залізничній станції "Вікно" на потяг вантажили майно священиків і поміщиків. Був пізній час, тому не встигли повантажити усе майно, – каже Віталій, – а мій дід саме був візником на бричці у цього уніатського священика. Дід завіз його на міст над Прутом. Румунський священик упав на землю, поцілував її, сказав, що, можливо, тут більше його не буде, і поїхав. А меблі люди розібрали собі. Там були і подушки, і доріжки та багато інших цінних речей, які дотепер, на жаль, не збереглися. Збереглися лише одна шафа, один стільчик і кушетка. Нещодавно приїжджали вихідці з нашого села, які мешкають у Німеччині, і хотіли, щоб я продав їм ці меблі. Пропонували за них два нові мікроавтобуси. Я відмовився, бо меблі – не мої, а людей.
Люди допомагають поповнювати експонати музею й досі.
Так, учитель біології приніс графинчик 1861 року, який зберігся ще з австрійських часів. Чоловік розповідав, що цей графинчик переходив у їхній родині з покоління в покоління. А вчителька української мови 2000 року їздила з дітьми на екскурсію до Хотина і, проходячи берегом біля фортеці, знайшла козацьку люльку. Тепер вона зберігається у сільському музеї. Люлька доповнює козацькі ядра ХVII-XVIII століття, які теж там представлені.
Цікаву історію має й музейний патефон, який досі грає.
– У нас є три патефони, два з яких працюють, – розповідає пан Віталій. – Перший патефон ми знайшли у старій хаті, де жив директор школи, який збирав старовину. Прилад був у поганому стані, але ми його відремонтували. У кабінеті фізики валявся ще один патефон – новий. А ще ми знайшли перший телевізор у селі – дуже цікава річ. Він називається "Комбайн", тому що у ньому є все – телевізор, радіо і програвач для платівок. Він не працює, але ми хочемо його полагодити.
Викопав три відра бойових патронів та пляшку зі сторічним вином
– Улітку цього року, коли я копав каналізацію, на глибині півтора метра знайшов "скарб" Першої світової війни, – розповідає Віталій Ластюк. – Зверху стояла дволітрова пляшка з вином, а під нею була закопана велика кількість патронів від карабінів. Патронів було десь 80-90 упаковок, а в упаковці – по 15 патронів. Загалом набралося три відра. Я їх віддав обласному управлінню МНС, адже патрони бойові і ними ще можна стріляти. Що мене здивувало: патрони пробули у землі сто років, а паперова прокладка між ними збереглася. А пляшку з вином я, на жаль, розбив лопатою, адже не знав, що вона там є. На території нашого села, сіл Вікно та Самушино 1916 року відбувався знаменитий Брусиловський прорив, коли російські війська прорвали австро-німецький фронт. Зараз ми саме займаємося дослідженням цього періоду. Моя бабця, 1931 року народження, розповідає мені, як ще її бабка ходила до австрійців в окопи ховати солдатів. Трупи лежали там тижнями – стояв такий запах, що дихати було неможливо. Усі окопи під час Першої світової війни копали мешканці сіл. Жителі села Самушина розповідають, що у них є місце, де колись зустрічалися російський генерал Брусилов та австрійський генерал, і вони там про щось говорили. Після цього російські війська прорвали лінію оборони.
Скупники старовини дають за монету дві гривні
Щочетверга на базар до села приїжджають скупники старовини. За старий кожух вони дають 50 гривень, але ціни можуть збити до 20-30 гривень. Селяни носять хустки, сорочки, монети. За монету дають дві гривні.
– Люди не знають справжньої вартості цих речей і продають за безцінь, – каже Віталій Ластюк. – А потім кожухи наших бабусь продають на Петрівці у Києві. Я деколи купую такі речі, але для музею. Ступу в однієї жінки придбав за 30 гривень. Кожуха – за 50 гривень. Із Самушина привіз картину часів Першої світової війни, яку придбав за 20 гривень.
Музей у селі Погорілівка працює щодня – з 8.00 до 17.00. Вікна експозиційних кімнат закриті решітками. У школі є сторож, який охороняє музей.
– Кажуть, щоби я запровадив плату за вхід, хоча би 50 копійок, або поставив скриньку для пожертв. Але я цього не роблю, – каже Віталій. – Двері музею відчинені для усіх охочих.