Соню – як називав її Леонід Михайлович – викладачі училища намагалися направити на шлях класичної, оперної музики, мовляв, саме в цій царині її чекає велике майбутнє. Та директор сказав: "Припиніть, вона надзвичайно талановита, їй потрібен саме такий голос, і не треба його виправляти".
– Софія Михайлівна завжди із вдячністю відгукується про батька, а коли приїжджає в Чернівці обов’язково запрошує на концерти, – згадує донька Леоніда Рум’янцева Тетяна.
Зі спогадів Тетяни Леонідівни, усе життя батько (нещодавно минуло 30 років від дня його смерті) присвятив училищу та своїм учням .
– Батько був одержимий своєю роботою. Училище він очолив 1952 року, і з того часу воно стало сенсом його життя. Він ніколи не відпочивав. Навіть коли усі педагоги ішли у відпустки, тато залишався на роботі, адже це найдорожче, що було в його житті, – розповідає Тетяна Рум’янцева.
Саме йому своїми успіхами завдячували колишні випускники училища: Ніна Ісакова, Дмитро Гнатюк, Петро Ончул, Іван Миколайчук.
Леонід Михайлович сам їздив до Київа, звідки привозив нові роялі, якими користуються досі. Побудував гуртожиток для учнів та облаштував його найкращим чином.
– Особливо батько любив дітей. Завжди радо приймав їх у себе вдома. Був навіть випадок, коли тато хотів усиновити одного хлопчика, батьки якого виїжджали до Румунії. У цьому учневі він побачив надзвичайний талант і не хотів відпускати від себе. Історія ця закінчилася тим, що Толик (так звали хлопчика) таки поїхав з батьками, але займатися музикою не припиняв. А його вчитель в Румунії настільки були захоплений, що писав батькові листи із подякою за такого учня, – згадує Тетяна Леонідівна.
Пізніше Анатолій Дуб досяг значних успіхів, став лауреатом міжнародного конкурсу імені
Р. Шумана.
Директор музучилища неодноразово вирушав у подорож
Карпатами, гірськими селами, де відшуковував нові таланти. За словами доньки, Леонід Михайлович знав усі села, усі куточки Карпат. Там він прослуховував дітей, привозив їх сюди, допомагав матеріально, підшуковував житло. Так він знайшов і Софію Ротару. Талановитих діток він бачив одразу, дуже любив їх, спостерігав за їхніми починаннями, підтримував. Разом з ним працювали й такі талановиті педагоги, як Г. Столяревич, О. Геде, І. Рибалко, І. Петров, Ю. Гіна.
– Тоді педагогічний колектив був невеликим: завуч, секретар, викладачі і, звичайно, мій татко, – Тетяна Леонідівна з величезною ніжністю промовляє "мій татко". Хоча в особистому житті, зі слів пані Тетяни, Леонід Рум’янцев був надзвичайно стриманим:
– Запам’ятався як людина небагатослівна, вимоглива, мовчазна. Ніколи не виявляв якихось химерних забаганок – надто важкі часи були для цього.
Терплячий до всього, він дуже рідко гнівався чи ображався. У людях терпіти не міг підлості. Ще батько був патріотом. Коли він був у Польщі, поляки настільки захопилися його талантом, що запропонували залишатися у них. На що батько з обуренням відповів: "Та ви що!".
Тетяна Леонідівна ще раз глянула на чорно-білі фото батька, а тоді подивилася на мене і сказала: "Якщо в цьому житті і є щось найпрекрасніше – то це музика".