`У дитинстві усі хочуть бути артистами, космонавтами та лікарями. Мало хто хоче бути судмедекспертом, бо це навіть звучить якось... моторошнувато.
Як стають судово-медичними експертами і чим вони займаються, розповідає заступник начальника обласного бюро судово-медичної експертизи Олександр Лазебник.
– Як ви потрапили на таку незвичайну роботу?
– Через свій романтизм. За складом характеру я романтик, і коли після закінчення медінституту мені запропонували піти у судово-медичні експерти, практично не знав, що то є. Думки були романтичні і феєричні – про слідство, погоні, перестрілки. І я погодився. Увесь псевдоромантизм вивітрився першого ж дня у Рівненському обласному бюро судово-медичної
експертизи, коли мене завели до моргу, де було напіврозкладене тіло людини. Невдовзі з’ясувалося, що романтика професії не у погонях, а в тому, що саме ти повинен знайти істину, надавши максимум інформації слідству для розкриття злочину. І я не жалкую. Вже понад 25 років працюю.
– Для загалу ви – "люди з моргу". Загадкові і, даруйте, неприродні...
– Усі вважають, що судово-медичні експерти – дещо інакші. У якомусь сенсі воно так, бо якщо у пересічної людини мертве тіло викликає якісь емоції, то для нас те, що ми бачимо у себе на столі, – це об’єкт дослідження. У нас немає відчуття відрази, яка є у інших, бо наше завдання – взяти максимум інформації для слідства, щоби ніхто невинний не сів за грати і щоби винуватий не розгулював на волі. Усе просто.
– І що, можна сприймати як об’єкт тіло маленької дитинки?
– Ми не можемо дозволити собі емоцій під час дослідження. Але коли потім тіла виносять і вони з об’єкту перетворюються на дітей... Судово-медичні експерти тонкосльозі, коли перед ними діти. Коли привозять мертву дитинку, ніхто не хоче йти за стіл. Пам’ятаєте трагедію, коли на перевалі у прірву впав автобус із дітьми? Усіх 11 діток я "робив". Ми виносили дітей на впізнання, у дворі кричали від горя родичі… Ридали усі – і я також.
"Недбальство лікарів –
це проблема соціальна"
– Ви пишаєтеся своєю роботою?
– Бюро функціонує на дуже високому рівні. Ми за всіма показникам входимо до п’ятірки кращих в Україні за якістю комісійних експертиз. Після нас, якщо вважають, що ми неправильно зробили експертизу, вона потрапляє у Київ, де її здійснює головне бюро. Так ось, жодну нашу експертизу за останні п’ять років не було перероблено, тоді як у Києві, Харкові – по 50 разів повертають переробляти.
Отож, вміємо. Вбивств розкрито багато.
Ми співпрацюємо з судмедекспертами Німеччини, Іспанії, Італії, Чехії, США, Австралії. Я особисто переконаний: наша судово-медична експертиза на голову вище. У них апаратура, фінанси, але наша кваліфікація вища. У нас експертиза будувалася як глобальна система, а у них слабко усе організовано.
– Отже, хоч тут ми попереду планети всієї?
– Ні, у Росії і Білорусі піднялися ще вище за нас. Там пішли незвичним для нас шляхом. Лукашенко, наприклад, створив комітет з судово-медичної експертизи при президентові, з окремим фінансуванням. Ми ж перебуваємо у системі охорони здоров’я, хоча фактично їм не потрібні як такі. Від нас же лише біди: ми забираємо їхні фінанси, ми фактично є "ворогом" охорони здоров’я, бо знижуємо показники через здійснення комісійних експертиз з лікарських справ, які стосуються професійних правопорушень лікарів, насамперед ненадання медичної допомоги, через що люди помирають, стають каліками. Тому і нашу структуру за залишковим принципом фінансують. Комп’ютери, літературу купуємо самі.
– Ви, певно, чи не єдина структура, що фахово може висвітлювати тему лікарських помилок…
– Одного року я виконував обов’язки начальника і здійснив три експертизи за професійними правопорушеннями лікарів і довів їх до суду. У лікарів забрали дипломи, звільнили. А вже наступного року нам "урізали" бюджет установи рівно наполовину.
А щодо лікарських помилок, недбальства, то їхня кількість зростає. Це проблема соціальна, а не медична. Я викладаю вже багато років і спостерігаю, що студенти з кожним роком дедалі гіршають. Ставлення у багатьох медиків – урвати, сім’я ж удома. Але ж ти давав клятву Гіппократа… Люди залишаються каліками і гинуть навіть не через незнання лікарів, а через нехлюйство і небажання медиків щось робити, думати. Був у мене випадок – прийшов молодий хлопець до лікарні із болями в серці. У лікарів була "п’ятихвилинка", і коли вона закінчилася через дві години, він вже лежав мертвий біля лавочки.
"До мене приїжджала бригада солнцевської мафії"
– Спроби тиснути на вас чинять не лише чиновники…
– Якщо маєте на увазі криміналітет, то були ситуації, коли доводилося і ховатися, і вікна били, і у місті ловили. Важкими були перші роки незалежності, коли тривала збройна боротьба за переділ власності. Бувало, до мене особисто приїжджала бригада солнцевської мафії. Тоді в Чернівцях сталася перестрілка з їхніми людьми на мосту, було декілька трупів. Зайшли до мене в кабінет три кремезні хлопці у кашемирових пальто, автомати під одягом чітко окреслювалися. Але я їм вдячний, що вони просто хотіли істини. "Нас цікавить, хто перший стріляв, хто де сидів, хто у кого вцілив, хто винен. Це ми будемо співставляти із розповіддю того, хто залишився живим. Він усе одно буде в наших руках". Були дуже ввічливими, але від тієї ввічливості – мороз шкірою. І не знаєш, як балакати. Забрали вони тіла. Так воно і затихло, але злякався я дуже.
Ще було, що мене за краватку двором тягали. Добре, що на допомогу прийшли міліціонери, які охороняли цвинтар.
Певний час тодішній наш міліцейський керівник Геннадій Москаль навіть вирішував питання, щоби нам видати штатну зброю. Загроза для життя була реальною.
– То це страшна посада…
– Уявіть ситуацію: людину звинувачують у згвалтуванні. Напишемо ми, що немає пошкоджень, немає сперми – він залишиться на волі. А напишемо, що усе це є – отримає 12-15 років або й довічне ув’язнення. Чи буде він намагатися якось вплинути на нас? Звичайно, буде.
– Ви, як людина, яка працює "зі смертю", знаєте, чому ми так її боїмося?
– Не так страшна смерть, як очікування її. Сама смерть – це лише потемніло в очах і… усе. Корифей судово-медичної медицини з Румунії – професор Міновіч – працював над темою механічної асфіксії (повішання, удавлення) і розписав процес умирання людини посекундно. Більше того, вирішив дослідити це на собі. Асистенти підвішували його на певний час. З цього приводу був анекдот, що один зі студентів, якому він не поклав заліка, замість трьох хвилин протримав його у петлі п’ять хвилин.
Так ось, він дуже цікаво описав процес настання смерті. З’ясувалося, що якщо рефлекторно не сталася зупинка серця чи людина не втратила свідомість, то муки тривають довго. П’ять хвилин вона усе бачить і хоче жити, але вже не може порухати ногою чи рукою.
– Якось дуже буденно у вас звучать ці матерії. Ну а як же Бог, вічне життя?
– Щодо божественної ідеї вічного життя я, зверніть увагу, не вірю, а знаю, що воно є! Звичайно, що не у тому вигляді, як нам розповідають, що це хмарки з яблуньками, де ти ходиш і насолоджуєшся вічним блаженством. Звичайно, і Бог є, але не босий білобородий дідусь з німбом. Це щось зовсім інакше, фізична структура, що створила життя на Землі. За моєю теорією, ми не йдемо в нікуди. Тіло йде, але те, що ми називаємо душею (а радше – інформаційний блок у нашому мозку), живе далі. Найвірогідніше – живе вічно.
"Люди стоять у черзі до нас на роботу"
– А що ви скажете про досліди з вимірювання полів біля померлих, покликані підтвердити існування душі?
– До цих дослідів ставлюся критично, бо ми по відношенню до мозку, як мавпа до комп’ютера. Ліземо туди, чого не знаємо. Але з власного досвіду можу дещо розказати: я залишився удівцем з двома дітьми. Довго приходив на могилку моєї покійної дружини і просив її: "Допоможи мені у тому-то". Максимум три дні – і все відбувалося. Можливо, це співпадало, а, може, й ні. Повторюю: воно є, але де знаходиться – то вже інше питання. Ми не можемо і не зможемо це виміряти чи виявити. Знаєте, є віруючі, а є невіруючі. Тому я по відношенню до віруючих атеїст, бо я не вірую, а знаю: Він існує. Він створив усе життя на Землі. Який, чому, навіщо? – я не знаю і ніколи не дізнаюся.
– Багато розмов про ваше специфічне почуття гумору, на зразок анекдотів: "Доктор сказал в морг – значит в морг"…
– Це частина життя. Чорний гумор – це специфіка, і нікуди від цього не дінешся. Пригадую, як дико було для мене, коли я на третьому курсі потрапив в операційну, і хірурги сміялися під час операції. Але ж вони свою роботу виконували. Звичайно, судмедексперта у поїзді за 15 хвилин упізнаєш за почуттям гумору – за мовою, анекдотами.
– Що, і бутерброд у морзі зажуєте?
– Без проблем, але навіщо? У нас є велика проблема стосовно небезпеки роботи у морзі через епідеміологічний стан у суспільстві. До нас же потрапляють і завошивлені, і бомжі – хто завгодно. У захисному костюмі через півгодини запотіває протигаз. Рукавички, у яких ми працюємо, рвуться постійно. Гаряча вода, пара, бактерії піднімаються. Ми вже потім дізнаємося, що там був СНІД чи сифіліс. І лепра у нас була і що завгодно.
Я, наприклад, переніс туберкульоз. Коли труп миють гарячою водою, мікробактерії піднімаються у повітря. І ріжемося. Я якось ледь не помер – суперінфекція потрапила. Що цікаво – нам за шкідливість не платять.
– Скажіть чесно, вам подобається ваша робота?
– Знаєте, я пережив зміну іміджу судово-медичного експерта. Раніше вважалося, що сюди потрапляють невдахи, алкоголіки, мовляв, "Не вмієш лікувати, то йди у трупах колупайся". Та останні 15 років вона стає престижною: люди стоять у черзі до нас. Наша професія дуже цікава. Багато експертиз народжуються у мене уві сні. Часом прокидаюся вранці: "А я ж не врахував такий варіант". Напевно, через те, що відчуваєш відповідальність. Часто я є останньою інстанцією в області для прийняття рішення з експертизи. Кожен розчерк пера – це чиясь воля або чиясь в’язниця.