Авто | Нерухомість | Робота
RSS logo rss  |  Вхід: Вхід в Молодий Буковинець Вхід через ВКонтакте
Головна | Приватні оголошення |Приватні оголошення Тури з Чернівців | Послуги | Досьє | Досьє - відомі люди Чернівців Афіша | Пропозиція тижня | Юрист-онлайн | Журнал "Давай Одружимось!" |
  Новини: Чернівців | України | Світу | » Політика | » Економіка | » Культура | » Спорт | » Здоров'я | » Кримінал | » Життя | » Фото | » Відео | » Новини читачів |
«Найголовніше у житті – Надія…»Директор Верхньопетровецької школи №1 Іван Стрілець – унікальний директор. Призначили його на цю посаду ще одразу ж після смерті Сталіна – 1953 року. Понад півстоліття керує він школою, де немає жодного правопорушення серед учнів, а про наркотики чи алкоголь взагалі ніхто не чув. Іван Юхимович – доктор наук і за бажання міг би зробити блискучу наукову кар’єру. І ще – ось уже 17 років живе сам, бо усе життя кохав і кохає одну жінку – свою Надію…
З педагогами,
які намагалися "настучать", довелося попрощатися
– У 1953 році я працював уже третій рік вчителем початкових класів у школі Верхніх Петрівців, – пригадує Іван Юхимович. – Помер Сталін. Директором школи була людина трохи підозріла, і її звільнили. Якось приїхали з райвідділу освіти, райкому партії і кажуть: "Будете директором". Я трохи сумнівався: "Навіщо мені це потрібно?" Розмови були "звідки і що", я усе розповів. Я ж сам із Шилівців Хотинського району, а до Верхніх Петрівців приїхав за направленням після закінчення педучилища, – розповідає Іван Юхимович. – Колектив був молодий, більшість моє призначення сприйняли як належне.
Щоправда, не усі. Були у школі й педагоги старої генерації, які намагалися й "настучать" за нагоди.
– Якось прийшла вчителька російської мови до кабінету, – розповідає. – Я сказав лише одне: "Про те, що було, слід забути, треба перебудовуватися". Вона все зрозуміла. А наступного дня пише заяву, що не може зі мною працювати. Я кажу: "Будь ласка". Її перевели до Білої Криниці.
Замість неї прийшла молода вчителька.
Одночасно молодий директор закінчив географічний факультет Чернівецького університету – усього за три роки (тоді вийшов наказ, згідно з яким обдаровані студенти могли достроково закінчувати вуз). Після того захистив кандидатську дисертацію, але залишився у школі, незважаючи на пропозиції зайнятися наукою. "Навіщо нам їхати звідси? – сказала мені дружина. – І я залишився".
За своє директорство Іван Юхимович не пригадує якихось сварок чи непорозумінь.
– Бо розподіляю години (навантаження) вчителям я не сам, даючи комусь аж понад головою, а комусь – обмаль, а робимо це на педраді – гуртом. Тому й образ немає.
Суворий я до тих вчителів, які не зовсім сумлінно ставляться до своєї праці. Траплялося, що й звільняти доводилося. Помітив якось, що один з вчителів прийшов до школи "веселим". А згодом учні мені кажуть: "Якийсь він сьогодні нездоровий". Довелося попрощатися.
А педагогічний колектив, який на 90% складається з випускників нашої школи, у нас дуже гарний. Я своїх вчителів називаю професорами. А чому ж ні? За кордоном лише так звертаються до вчителів.
Гарні у нас і школярі. Виховуємо їх не нудними нотаціями, а розмовляючи щиро. Я заходжу до класу і кажу: "Наркотики купити бажаєте?" Вони одразу ж: "Та що ж це ви таке кажете..." Я їм і відповідаю, що купити не проблема – он у сусідньому селі продають. Але чи хочете губити своє життя? На мене подивіться – не курю, не п’ю. То чи не краще вести здоровий спосіб життя?
Захистив докторську, але вирішив залишитися директором сільської школи
Окрім директорства, займався Іван Юхимович усі ці роки і науковою працею. Спочатку захистив кандидатську дисертацію, а 17 років тому – через декілька місяців після смерті дружини – докторську. Багато хто очікував, що після цього він одразу ж перейде в університетські професори, але Іван Юхимович знову усіх здивував і залишився у рідній школі.
– Пережив за ці 55 років зміну декількох влад, і можу зробити висновок, що не слід заперечувати повністю своє минуле. Так чинити можуть лише немудрі люди, адже ми – частина того минулого.
Я писав наукову роботу з питань Ради Економічної Взаємодопомоги і часто контактував із ЦК Компартії. Більшість працівників там справді були фахівцями з великої літери. Люди роками готувалися і працювали.
Звичайно ж, багато чого було такого, що мені не подобалося. Якось під час лекції у 60-х роках висловив свою незгоду з деякими висловлюваннями партійних керівників. Наступного дня мене вже викликали "на килим": "Ви думаєте, що ви кажете?" Я не змінив своєї думки, але надалі почав висловлювати свої думки більш хитро і замасковано.
Доводилося за радянських часів захищати і доярок у селі, і вчителів... Приїжджали перевіряючі і починали вказувати, що це не так і те не так.
Був у моєму житті випадок, коли стало не просто образливо, а насправді гидко. Якось після перевірки нашу школу на рівні із одним інтернатом, де процвітало пияцтво та інші негативні речі, покритикували, а згодом вирішили написати догану. Так мені боляче стало через цю несправедливість, адже у нашій школі не було нічого подібного, і я на бюро оголосив: "Не запишете ви мені догану, і усе тут". Вони аж розгубилися від такої заяви. А я повернувся додому і зателефонував до своїх товаришів у ЦК і розповів про речі, які відбуваються. Наступного дня мене вже шукали, щоби запросити на інше бюро, яке терміново скликали. Урочисто оголосили, що попереднє рішення було помилковим, а тому мені записують лише попередження. "Ти задоволений?" – сказали наостанку.
Багато з епізодів радянської дійсності Іван Юхимович згадує нині з посмішкою. Наприклад, про те, як попереджали, коли він виїжджав за кордон для обміну досвідом, щоби обережніше розмовляв у приміщеннях, бо навколо усе нафаршироване апаратурою для підслуховування. Або про те, як радили у ЦК прислуховуватися до того, про що розмовляють у країнах соціалістичного табору, куди їздив у відрядження.
"Румунську мову вивчив за рік"
Ще одна особливість Верхньопетровецької школи – її інтернаціональність.
– Частина класів у нас – румунські, а частина – українські. Щоправда, румунських стає дедалі менше, адже після закічення щколи перспектив у їх випускників мало, а тому обирають українські. Тому школа у нас насправді інтернаціональна – чути і румунську мову, яка сьогодні мало чим нагадує справжню літературну, а є сільською мовою, і українську, і польську, і російську. І усі дружні – жодної національної ворожнечі.
Звичайно, я знаю і українську, і румунську. Вивчив її за рік 1942 року у румунській гімназії. Система виховання там була такою суворою, що за декілька місяців ми вивчили мову ідеально. Там розмова коротка – по пальцях палицею. Доводилося і мені отримувати, але не через навчання, а через ... дівчат. Гімназія для дівчат розташовувалася через дорогу, ми до них бігали на перервах, і, природно, спізнювалися. Через це я і отримав якось по пальцях. Досі пам’ятаю, але біль був несильним, сильним було відчуття, що ти покараний.
Сумно мені у наших Верхніх Петрівцях лише від того, що школа залишилася, напевно, останньою фортецею, яка збереглася від руйнації. Будинок культури зруйнувався до такого стану, що на його сцені ми давно не виступаємо. Швейне виробництво, на якому працювало декілька сотень жінок і дівчат, загинуло. А школа стоїть. Специфіка сільської школи полягає у тому, що діти перебувають тут весь день, адже батьки зайняті. До того ж, третина населення – на заробітках в Італії. Ось діти і йдуть після уроків у різні гуртки.
"Ми за роки
не сварилися жодного разу"
Дивуються усі, хто знає Івана Юхимовича, не лише тому, що він пожертвував науковою кар’єрою заради рідної школи. Справжнім дивом є кохання, яке він проніс через усе своє життя. Таке буває, напевно, лише у фільмах та книжках: поховавши 17 років тому свою дружину Надію, чоловік вирішив, що далі житиме сам.
Познайомилися вони ще дітьми – згодом разом вчилися у школі, потім працювали в одній школі.
– Бо вона була найкраща, це було диво, а не жінка. Ми за роки не сварилися жодного разу. Бувало, що на педраді у школі я, як кажуть, розійдуся, десь і голос стане більш суворим, прийду додому і з тією ж інтонацією намагаюся щось сказати. "Педрада закінчилася", – казала моя Надія, і я одразу посміхався.
Тому живу сьогодні сам. Бо такої більше не буде... Знаєте, тепер розумію, що попри те, що я так люблю і любив науку, свою рідну школу, але якби вибирати найцінніше, найважливіше, то вибрав би Надію. Бо усе інше без неї просто не мало би сенсу. Без вагань, я вибрав би лише Надію...
І як не дивуються знайомі, я жодного разу не пошкодував, що, захистивши докторську дисертацію, залишився у Верхніх Петрівцях. Досі підтримую зв’язки з науковцями близького і далекого зарубіжжя. Зустрічаємося на наукових конференціях. Також плідно працюю з академіями педагогічних наук України та Росії.
А у школі я залишився, бо не могло бути інакше. Школа – моя сім’я. Я ж кожну дитину знаю у селі, бо це підростають діти моїх колишніх учнів.
Як я міг їх покинути?
Рейтинг:
(голосів: 1)
31-08-2006, 13:05
Коментарів 0 Переглядів 2662

Теги -
Новини партнерів:
Популярне Коментують
• Новини
Погода, Новости, загрузка...
Відчуття міста
Ми соромимося цієї історії, уникаємо її, бо не відчуваємо місто повністю.
Loading...
3 компанії у Чернівцях з офіційного працевлаштування за кордоном ( на правах реклами)

Уже давно плануєте поїхати на роботу за кордон, але боїтеся невідомості, відсутності підтримки та великої кількості паперової роботи?
Лісівники та природоохоронці святкували разом! (прес-реліз)

Професійне свято та 25-річчя з дня заснування Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства лісівники краю масштабно відзначили минулої суботи в Боздоському парку в Ужгороді.
Буковинська кухня: 8 "смачних" пропозицій від ресторанів у Чернівцях (на правах реклами)

Для своїх постійних клієнтів і приїжджих гостей буковинські ресторани охоче пропонують найсмачніші наїдки Буковинського краю та свої фірмові страви
"La mulți ani": у нас завжди смачно й по-домашньому! (на правах реклами)

Тут відвідувачам пропонують молдавську та європейську кухні. Окрім смачної їжі, особливу атмосферу створить інтер’єр.
Ми гарантуємо гідні умови праці та нове обладнання, офіційне працевлаштування, заробітну плату від 6000 до 10000 грн
Європейське швейне підприємство "Бібі Фешн" запрошує на роботу (на правах реклами)