Авто | Нерухомість | Робота
RSS logo rss  |  Вхід: Вхід в Молодий Буковинець Вхід через ВКонтакте
Головна | Приватні оголошення |Приватні оголошення Тури з Чернівців | Послуги | Досьє | Досьє - відомі люди Чернівців Афіша | Пропозиція тижня | Юрист-онлайн | Журнал "Давай Одружимось!" |
  Новини: Чернівців | України | Світу | » Політика | » Економіка | » Культура | » Спорт | » Здоров'я | » Кримінал | » Життя | » Фото | » Відео | » Новини читачів |
Таїсія Хомик-Головинська заходила до осель багатьох чернівчан – жінка 20 років пропрацювала лікарем на "швидкій". Вона сідала біля ліжка хворого, вислуховувала, що його болить. Чи розповідала кому-небудь про біль, з яким доводилося жити? Навряд чи. Тому і не знав ніхто, хто був знайомий із цією жінкою, що вона усе своє життя шукає маму. Так само, як і не знають, що живе сьогодні колишній лікар у практично порожній квартирі: диван, декілька стільців, телефонний апарат.
"Серйозно захворіла декілька років тому – довелося усе розпродати, щоби врятувати життя", – лаконічно пояснює вона.
"Пологи приймала
у себе сама"
– Але то усе нічого, – щасливо посміхається 61-річна жінка. – Бо я маму знайшла! Розумієте, задзвонив два роки тому у порожній квартирі телефон, а зі слухавки – голос рідний-рідний: "Доню... Говори, моя мила, лише не мовчи!"
Скільки років я мріяла про цей день, а коли мама зателефонувала – у мене мову відняло.
Таїсія Федорівна народилася 1944 року у невеличкому німецькому містечку.
– Мама моя родом з Івано-Франківщини, – розповідає вона. – Під час війни німці влаштували у їхньому селі облаву і її вивезли до Німеччини. Пройшла вона, як потім мені розповідала, і концтабір, і роботу на господарів, у яких спала на горищі, яке не опалювалося. Прокидалася о четвертій годині ранку і – до корів, коней. Та найстрашнішим було настання дев’ятої години, коли приходив солдат з автоматом і запитував господаря: "Претензії є?" Досить було тому сказати слово, і невільника розстрілювали на місці.
Єдиною відрадою був вихідний у неділю, коли українських дівчат відпускали прогулятися селом. Одного із таких днів Параска Хомик познайомилася з таким самим працівником, як і вона, – Петром з Коломиї.
– Він у неї закохався, почали зустрічатися. А потім мама завагітніла. Народжувала самотужки на горищі. Каже, що дуже кричала – ніхто з німців навіть не підійшов до неї.
Німці заборонили мамі годувати мене материнським молоком. О 4.00 вона йшла працювати, а я залишалася сама. Плакала на холодному горищі. За чотири місяці це господарям набридло, і вони мене у мами забрали. "Досить гратися з лялькою", – кинув їй бауер.
Коли прийшли радянські солдати, першим питанням до мами було: "Хочеш на Родіну? Сідай на машину – отвєзьом!" Мама подякувала за звільнення, але пояснила, що мусить ще знайти свою дитину. "Все зрозуміло – хочеш зрадити Батьківщину. То ми тебе на місці й розстріляємо", – сказав їй командир.
Що було їй робити? Сіла на вантажівку разом із іншими і поїхала додому. Дорогою у сусідній машині вона востаннє побачила Петра, який ще встиг крикнути, що скоро війна закінчиться, вони приїдуть удвох до Німеччини і перевернуть її, щоби знайти доньку.
Довезли маму лише до кордону, а далі – добирайся, як можеш. Йшла пішки декілька діб, годували її добрі люди.
У рідному селі, куди вона повернулася, застала зруйновану хату. Пішла до колгоспу, з часом купила дешеву стареньку хату.
Чекала, чекала свого Петра... Так і не дочекалася – він загинув на фронті.
Потім знайшовся Василь. Побралися вони, народила вона трьох діток – двох дівчаток і хлопчика.
Прийомні батьки стали як рідні
Куди забрали її чотиримісячною, Таїсія Федорівна не знає. Вже після війни вона читала, що у Німеччині над такими дітками здійснювали експерименти: випробовували ліки.
1945 року її визволили радянські війська й відвезли до дитячого будинку під Києвом.
– В акті прийому до дитячого будинку працівники написали, що мене привезли у якомусь ганчір’ї, на руці і на одязі – бірки із моїм іменем, даними про маму і з якого міста доставлено дитину.
А за рік, 1946 року, мене усиновила жінка, яка приїхала з Чернівців. Її чоловік Федір Головинський, з яким вона розписалася за місяць до війни у Чернівцях, був на фронті. Мене ж вона побачила під час відрядження, коли приїхала перевіряти наш дитячий будинок. Жінка поцікавилася, чи у мене є рідня, і їй сказали, що в особовій справі не вказано нічого про батьків дитини. Чому вони так сказали – досі не знаю.... Так у мене з’явилася мама. Дала нове ім’я – Таїсія (у дитячому будинку мене називали Марією).
Згодом повернувся з війни батько. Прийомні батьки стали мені як рідні. А якось мама мені нашептала про розмову, яка була у неї з батьком.
– Пробач, Катерино, був у мене грішок. Коли йшли через Карпати, то у Селятині зустрів жіночку-горянку. Вона народила згодом хлопця...
Мама пробачила йому, але на цьому історія не закінчилася. Коли мені було чотири з половиною роки, у гості завітала жінка. "Федір Кузьмич тут проживає?" – запитала вона маму. Батько саме був на роботі, і мати запропонувала гості зачекати на нього у квартирі. Слово за слово – почалася бесіда, бо дві жінки завжди знайдуть про що поговорити. Ось і розповіла горянка про те, що росте у неї син від мого тата.
Мама виявилася мудрою жінкою: "Давай дочекаємося Федора. Як він вирішить – так воно і буде. Якщо вибере тебе – я одразу розлучаюся. Я ж не могла й думати... А я всиновила чужу дитину – оно бігає дівчинка".
Прийшов батько. Глип – а на дивані горяночка. Розмова була культурною – батьки ж мої люди інтелігентні, а не такі, що одразу – до бійки і сварок. Гарно поговорили.
Нарешті Федір сказав: "Пробач, але у мене бігає дівчинка квартирою. Як я її покину? Я залишаюся з Катериною, а ти мені пробач. Якби не ця дівчинка, але вона ж бігає..."
Від рідної дитини відмовився мій батько заради мене. Так у мене десь є брат...
Більше дітей у моїх батьків не було. 1985 року не стало батька, мати пережила його на сім років. Залишилася я сама у всьому світі.
Плакали під час зустрічі всі
– Про те, що батьки мене удочерили, я дізналася ще школяркою – прибирала у хаті і випадково знайшла документи. Мати, коли побачила, що я сиджу на підлозі і розгублено читаю їх, зблідла і одразу зім’яла листок: "То поганий папір, не читай його доню, не вір".
Потім вони самі розповіли мені про це. Але я сказала, що дарма вони так хвилюються – я їх люблю і маю за рідних.
Щоправда, таємно я почала шукати рідну маму: писала до Москви на програму "Маяк". Звістки не було.
Потім вирішила не метушитися – у мене ж є батьки. А ось коли вони повмирали, вирішила, що мене вже ніхто не засудить. Почала шукати маму через Червоний Хрест. Вони надсилали запити до Німеччини. Звідти відповіли, що у тому місті, де я народилася, є архів, який тягнеться на багато кілометрів. Обсяг робіт – величезний, тому мені слід налаштуватися на роки очікування.
Нарешті я прийшла в "Український національний фонд взаєморозуміння і примирення". Вдячна його голові Ользі Клевчук, яка про все мене розпитала, надіслала запити. З Німеччини прийшов лист-підтвердження про те, що Параска Хомик – моя мати. Написано було, звідки вона родом. Отож я знала, що вона з Івано-Франківської області. Я почала звертатися до місцевих архівів, але мені відповідали, що "така не числиться". Допоміг випадок: у тролейбусі я зустріла голову товариства колишніх політв’язнів і репресованих Ірину Войцехівську. Усе їй розповіла. Вона мені порадила, куди писати. І мою маму знайшли!
Згодом мама розповіла, як щоразу у церкві просила Бога про те, щоби він допоміг їй відшукати мене. І ось одного дня приходить з церкви, а на столі – повідомлення про те, що "ваша донька проживає у місті Чернівці, телефон, адреса...."
Плакали під час зустрічі всі. Мати розповідала, що коли йшла на вокзал з букетом мене зустрічати, раптом защеміло серце: "А раптом ти вирішила, що я тебе покинула, не забрала з собою, і приїхала сказати мені про свою образу?"
Лише я вийшла з потяга, до мене підбігла жінка (як з’ясувалося згодом – моя сестра Оля, яка, на жаль, за 10 днів після зустрічі померла): "Марія, Марія!" (мама мене назвала у Німеччині Марією). Я обняла її, запитую, як же вона мене dпізнала. – "А ти подивися, хто стоїть неподалік. Та це ж твоя мама, а ти – її копія". Я повернула голову вбік – а там жінка, подібна до мене. Обнялися, плачемо, а говорити не можемо від щастя. Мати лише родимку мою на щоці гладить і повторює: "Та як я могла тебе не впізнати..."
Рейтинг:
(голосів: 1)
10-08-2006, 17:13
Коментарів 0 Переглядів 1609

Теги -
Новини партнерів:
Популярне Коментують
• Новини
Погода, Новости, загрузка...
Політична клоунада як апогей безвідповідальності
Як у влади, так і в опозиційних політиків мета - власні політичні інтереси, а вже потім Україна та її люди
Loading...
Буковинська кухня: 8 "смачних" пропозицій від ресторанів у Чернівцях (на правах реклами)

Для своїх постійних клієнтів і приїжджих гостей буковинські ресторани охоче пропонують найсмачніші наїдки Буковинського краю та свої фірмові страви
"La mulți ani": у нас завжди смачно й по-домашньому! (на правах реклами)

Тут відвідувачам пропонують молдавську та європейську кухні. Окрім смачної їжі, особливу атмосферу створить інтер’єр.
Ми гарантуємо гідні умови праці та нове обладнання, офіційне працевлаштування, заробітну плату від 6000 до 10000 грн
Європейське швейне підприємство "Бібі Фешн" запрошує на роботу (на правах реклами)
Фабрика вікон "Болена": на честь 20-річчя – дитяче свято! (на правах реклами)
10 вересня о 15:00 в Центральному парку імені Тараса Шевченка на честь святкування 20-річчя з дня створення компанії "Болена" та такого ж ювілею роботи бренду "Rehau" в Україні влаштували незабутнє дійство для малечі.
Комп’ютерна академія "ШАГ" в Чернівцях допоможе стати крутим ІТ-шником (на правах реклами)

Тепер у чернівчан є унікальна нагода навчитися працювати зі своїм комп’ютером максимально продуктивно; здобути навички, які допоможуть крокувати в ногу з часом і не хвилюватися про те, як заробляти достатньо. Ця можливість з’являється завдяки відкриттю в Чернівцях філії міжнародної комп’ютерної академії "ШАГ".