Поїздка Вінграновського до Чернівців випала на вересень 1994 року. Директор кінотеатру "Чернівці" Василь Кузьмін звернувся до мене, чи не міг би я порадити, кого можна було б запросити на сторіччя Олександра Довженка з показом відповідних кінострічок. Я тут же назвав прізвище Миколи Вінграновського, учня самого Довженка… Порадив запросити його через голову Чернівецької обласної організації Спілки письменників України Віталія Колодія. Вони ж земляки, з Богополя, а зараз Первомайська Миколаївської області. Мій план спрацював…
Поселили гостя у готелі "Київ": Вінграновський уже тоді скаржився на біль у нозі, а від помешкання до кінотеатру сім хвилин неквапливої ходи.
Директор кінотеарту так наситив програму перебування гостей виступами, зустрічами, що Микола Степанович аж пожартував:
– У вас, Василю Івановичу, капіталістична хватка, – при цьому він ще й продемонтрував її своєю правицею. – Хочете нас відексплуатувати на всі сто відсотків. А ви ж погляньте, яка осінь за стінами вашого кінотеатру. Вона ж образиться на нас, якщо ми не відвідаємо її поза містом. І жалобу напише на нас до Верховної Ради! Аякже…
Та виступати таки довелося аж по декілька разів на день перед
кожним сеансом документальної
кінострічки Вінграновського "Довженко. Щоденник. 1941 – 1945 роки". Я дивився з великим захопленням і потрясінням. Складалося враження, режисер фільму переживав разом із автором щоденників, його боліло все написане Довженком …
Після кожного сеансу ми поверталися із залу до кабінету Василя Івановича, де вже очікували шанувальники. Бачили б ви, як зустрічав їх Микола Степанович, ніби найрідніших... Із багатьма подовгу спілкувався, розпитував про все на світі...
Продовжували спілкування з
гостями в кінотеатрі, де буковинські газдині на чолі з дружиною Василя Івановича Оксаною влаштували справжнісіньку виставку кулінарних шедеврів.. Директорський кабінет заледве вміщав усіх бажаючих поспілкуватися з Вінграновським і Ткачем. Буковинську інтелігенцію представляли письменники Віталій Колодій, Борис Бунчук, Володимир Вознюк, Віктор Косяченко, викладач Надія Бабич, режисер Василь Селезінка, педагоги, художники…
Чи не єдина обставина, а саме історичний матч у Лізі чемпіонів київського "Динамо" із московським "Спартаком", трішки обмежувала нас у часі. Бо Микола Степанович виявився затятим уболівальником. Про це він мені сказав завчасно...
Тим часом вечірка тривала. Після кількох тостів-вітань на адресу гостей, як це заведено на Буковині, слово надали й Миколі Степановичу. Обвів усіх трохи примруженими під густими бровами очима, повеселішав і сказав:
– Та що це ми так усе сурйозно та сурйозно, ніби нам нема про що по-людськи поговорити... Краще я вам розповім, як ми працювали над картиною Довженка та його дружини Юлії Іпполітовни Солнцевої /він вимовив це ім’я з особливою урочистістю й по-російськи/ "Повість полум’яних літ", в якій я грав українського солдата Івана Орлюка. До речі, фільм Юлія Іпполітовна знімала вже без Олександра Петровича, бо він 25 листопада 1956 року помер. Я встиг повчитися в нього рік після того, як він забрав мене з Київського театрального інституту в Московський кіноінститут, де читав лекції з режисури і мав учнів з усього світу. Щонеділі він запрошував студента-земляка в гості додому, щоби трохи відгодувати. Там збиралося вишукане московське товариство, від якого можна було почути дивовижні речі. Але зараз я не про це... Так ось, Юлія Солнцева знімала кінопроби на роль Орлюка... На цю роль претендувало багато тодішніх союзних кінозвйозд. А вона запитує мене: "Міколо, хто більше всіх підходить на цю роль?" Відповідаю їй: "Я, Юліє Іпполітовно!" І сказав це так твердо, переконливо, що вона повірила мені … То був знаменитий фільм, перший широкоформатний фільм у всьому світі. Ми поїхали з ним до Америки, і я привіз звідти золоту медаль за кращу чоловічу роль. Ось доля цієї медалі й стала декому поперек горла… Я приїхав додому до мами. А в неї зуби повипадали. Мені так шкода її стало, що я, не довго думаючи, пішов до дантиста зі своєю... медаллю й пропоную, відпиляй, мовляв, трішки мамі на золоті зуби, а решту – мені поверни. Він погодився. А я зрадів, як дитина. Це ж мама із зубами буде, та ще й якими – золотими, – й Микола Степанович засяяв власними зубами, ніби вся ця історія щойно трапилася.
– Ті "золоті зуби" мені ще довго згадували. Та що там згадували, навіть приїхали хлопці зовнішності, якої неможливо запам’ятати, й давай допитувати, де подів золоту медаль. Яку медаль, перепитую їх, ніби нічого не розумію. Ах ту, з Америки? Та вона ж – моя, мені її вручили за Ваню Орлюка, українського солдата, який усю війну виніс на власних плечах, а ви його медалі хочете позбавити?! Наша вона з Орлюком. І точка! "Не ваша, а совєцької держави, – відповідають мені надто самовпевнено, – тому зобов’язані її повернути". Як би не так. Ач чого заманулося... Слава Богу, до маминих зубів не чіплялися. – Здається, ця історія досі не те, що болить, але дошкуляє йому. І він, вочевидь, не хотів продовжувати її. Я це відчув і не забарився із пропозицією:
– Миколо Степановичу, а як же футбол?
– Правильно, Мирославе! Але перший тайм ми тут посидимо, он які славненькі галушки й варенички та й карасики, як живі. А на другий – обов’язково до мене в готель рушимо. Це ж недалеко. Правда, Василю Івановичу?…

(Повний текст книги вийде друком у видавничому центрі "Просвіта")

0 1 910