Влітку і восени 1941 совєти воювати не вміли. Бездарні й принизливі поразки перших місяців війни треба було чимось компенсувати. Вони й компенсували, знищуючи перед втечею на схід десятки тисяч ув’язнених українських вчителів, священників, митців… Інтелігенція – не вермахт: з нею червонозоряні герої давали собі раду. Причому, не лише на Західній Україні, але й у Вінниці, Полтаві чи Харкові.
Саме з харківської в’язниці 65 років тому загін енкаведистів погнав у напрямку Куп’янська півтисячну колону арештантів. На ніч наказали спинитися в якійсь придорожній клуні. Зачекавши, доки арештанти поснуть (довго чекати не довелося: вимучені голодною й холодною дорогою люди миттєво попадали на підлогу), харківські енкаведисти з усіх боків підпалили клуню. Разом з іншими в’язнями тієї ночі згорів живцем і Володимир Свідзінський – один з найчистіших аполітичних ліриків, яких лише можна собі уявити, що мріяв "з’єднати небо і землю, Як дві ласкаві долоні". Єдиним його злочином була неможливість припинити писати українською.
Відомо: поезія, якщо це поезія, а не складання віршів, іноді здійснює інтуїтивні прориви за межі безпосередньо "даного у відчуттях" часопростору. Прориви ці залишаються дослівно незбагненною таємницею для дослідника. Справді, не міг же Свідзінський, пишучи в середині 20-х років збірку "Вересень", знати про ту енкаведистську клуню. Але чомусь написав: "Я звітаю вечірню зорю, Її пилу злотавий дим. Десь і сам, як зоря, я згорю, Стану в споминах пилом тонким". Або: "Чорним вихором – ночі, Світлою бурею – дні, Бачу я, бачу сам, Що зникаю в огні". Або:
В полум’ї був спервовіку
І в полум’я вернуся знову…
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє.

Було б неправдою твердити, буцім у нас раніше Свідзінського зовсім не знали. Найпроникливіші сучасники поета – Тичина й Бажан, Йогансен і Куліш, а тим паче редактор останньої прижиттєвої збірки Юрій Яновський – добре усвідомлювали естетичну вартість його поезії. Інколи її усвідомлювали й критики, хоча переважно сварили за несумісні зі світлим комуністичним майбутнім "ідеалістичність і пасивність, суб’єктивізм і почуття самотності". По смерті Свідзінського його вірші час від часу з’являлися в часописах та антологіях – спочатку еміграційних, потім, з настанням хрущовської "відлиги", і в "домашніх". Згодом (у тій-таки еміграційно-домашній послідовності) з’явилися й окремі збірки. Тобто хто дуже хотів, той міг щось прочитати. Однак – має рацію Елеонора Соловей – за межами вузького вибраного кола поет досі залишався "невпізнаним гостем". Та навіть і це вибране коло не мало доступу до всієї, схованої по архівах та закордонах, спадщини Свідзінського.
Кардинально на краще ситуація змінилася 2004 року, коли "Критика" видала двотомник поета, що містить усі віднайдені на сьогодні вірші, зокрема й беззастережно геніальну збірку "Медобір" у реконструйованому авторському варіанті. А нещодавно побачила світ книга Елеонори Соловей "Невпізнаний гість" – перша монографічна спроба цілісно підступитися до "таємниці Свідзінського". Зацікавлений читач знайде там і біографічну розвідку, і діалектику традиційності-модерності, і дослідження фольклорно-міфологічних мотивів у творчості поета, і порівняльний аналіз поезій Свідзінського з поезіями Болеслава Лесьмяна та Максиміліана Волошина, і багато інших цікавих речей.
Отже, "не треба смутку" і досить нарешті "співати жальливих пісень"? З приводу повернення Свідзінського – так. З приводу Харкова – навпаки. Бо цими ж днями тамтешні депутати більшістю своїх совкових голосів вирішили знищити на підвладній їм території будь-які натяки на визвольну боротьбу українців у роки Другої світової війни. Путін, певно, ридає від братнього розчулення. Водночас, пам’ятники Леніну та його полум’яним послідовникам депутати зносити, ясна річ, не збираються. Логічно. Вєрной дорогой ідьотє, товаріщі. Головне тепер – не зупинятися на досягнутому. Зокрема, давно вже час розшукати місце, де стояла згадана клуня, і встановити там монумент… ну, звісно, доблесним енкаведистам, захисникам совєтської вітчизни від української поезії, вашим братам по розуму і крові.