`Якби нам у 15 років у школі розповіли, яким самотнім помирав геній Іван Франко, пам’ятаючи про те, що полишає на цьому світі божевільну дружину, або про жінок, яких він кохав, або про те, як плакав, коли поховав свого 26-річного сина… Якби разом з пишномовними словами про "Каменяра" та "борця за права пригноблених" почув би наш 8-В про те, як якихось 70 років тому такі самі підлітки-гімназисти, як і ми, несли великого письменника від чернівецького вокзалу на руках…
Можливо, не довелося би багатьом нагадувати, що 20-гривнева банкнота із зображенням великого письменника існує не лише для того, щоби накупити собі пончиків з кока-колою, але й для того, щоби зайвий раз нагадати нам про того, кого ми маємо пам’ятати завжди...
Повне зібрання творів Франка сягає 100 томів
– Франко знав абсолютно усі слов’янські мови і практично усі європейські. А у сфері його творчих, філософських інтересів були етнографія, мовознавство, журналістика, економіка, літературознавство… Що вже казати про його художні твори. Велика проза, щемлива любовна лірика. Міг працювати цілодобово. За 60 років стільки зробити! А до того ж – в’язниці, особисті, політичні потрясіння. Це, напевно, справді феномен, – розповідає його онук Роланд Франко, який нині живе у Києві.
У чому ж полягав феномен Франка, твори якого заледве вмістив 50-томник (за підрахунками фахівців, повне зібрання творів сягає ста томів), виданий за радянських часів? Для сучасників його ім’я йшло одразу за Тарасом Шевченком. Адже написав ці праці син сільського коваля, який рано втратив батька, тому вчився на гроші вітчима, а після смерті матері – на гроші родини. Після закінчення гімназії вступив на філософський факультет Львівського університету, але останній семестр навчався у ...Чернівцях.
"В 1890 р. я сподівався, що нарешті матиму можливість здійснити свій здавна плеканий намір – закінчити університетські студії. Тому що, згідно з міністерським розпорядженням, що появилося в той час, для одержання абсолюторія мені не вистачало ще одного семестру, я звернувся до колегії професорів Львівського університету з просьбою дозволити мені записатися на один семестр в цей університет. Однак мою просьбу відхилено, не називаючи причин, тому я був змушений записатися на один семестр до Чернівецького університету. Тут я відвідував лекції у професорів Смаль-Стоцького і Калужняцького і одержав абсолюторій", – писав він у своєму життєписі.
Щоправда, навчання в Чернівецькому університеті мало дещо "заочний" характер. Як писав Франко в одному із листів М. Драгоманову: "...позволили так кінчити семестр, щоби приїхати 2-3 рази на лекції, та й годі. Оце приходилось вже два рази побувати в Чернівцях".
"Не робіть мені встиду", – просив важкохворий письменник студентів
Справжньою подією став приїзд Івана Франка до Чернівців на запрошення студентської молоді у травні 1913 року. Студенти і гімназисти, учні вчительської семінарії зафрахтували того дня абсолютно усі фіакри міста, які під’їхали до вокзалу. Важкохворого письменника, руки якого вже не діяли через важку хворобу суглобів, студенти на руках донесли до фіакру. Однак поет не любив таких пишностей, просив, аби не "робили йому встиду".
"Молодь хотіла відпрягти коні від воза, сама збираючись тягнути його до самого міста, – писав у своїх спогадах Василь Сімович, – та з огляду на страшну зливу мусіла відмовитись від своєї гарячої постанови".
"Фіакр їхав поволі, – згадувала згодом чернівчанка Корнелія Левандовська, яка тоді була студенткою вчительської семінарії, – і всю дорогу, аж до Народного дому, молодь йшла лавою по обидва боки вулиці".
Зал Народного дому ломився від людей. Тут були селяни й університетські професори, учителі і студенти. Лунали радісні, схвильовані привітання. Привітати Івана Франка прийшла й Ольга Кобилянська.
Та ось на сцену вийшов Франко. Він був у жалобі за сином, який недавно помер. Зовсім сивий, він виглядав багато старшим за свої роки. Зал завмер і Неля почула: "Народе мій!.."
Франко читав "Мойсея".
І ніхто вже не бачив перед собою важкохворої людини, якій важко читати, яка навіть не може сама перегортати сторінки свого твору (це робила за нього донька)... Читання у "Народному домі" продовжувалося дві години. Ніхто не ворухнувся.
Після виступу народ ще довго не розходився: "Оплескам нема кінця. І найважливіше – ніхто не йде. Плещуть і дивляться в обличчя поетове", – згадував Василь Сімович.
"А після викладу – мила гутірка в домі проф. Смаль-Стоцького, що гостив у себе поета. Дочка годує недужого батька. А він розбалакався, жвавий, веселий. І не хочеться вірити, що маєш перед собою тяжко недужу людину, без рук. Розмова наукова. Присутній на гостині покійний професор Калужняцький із дива не виходить: Франко з пам’яті проголошує довгі уступки якоїсь давньої церковнослов’янської пам’ятки. І все знає, за що зайшла розмова: історія, письменство, культура, політика...
Пробув тоді поет на Буковині недовго. Здається, днів зо два. Весь час із проф. Смаль-Стоцьким обговорював усякі справи... і тільки злегенька, раз чи двічі, пробалакався про свій тодішній стан...."
Кохав галичанку,
а одружився з киянкою
У житті письменника було багато жінок, і про це за радянських часів також не прийнято було говорити уголос. Напевно, тоді не вміли про це розповісти щемливо, як то зробив Роман Горак у книзі "Тричі мені являлася любов".
Першим і, напевно, найбільшим коханням Івана Франка була галичанка Ольга Рошкевич. Знайомство з Ольгою відбулося за тих же обставин, що і в героїв роману Чернишевського "Що робити". Іван Франко був домашнім учителем молодшого брата Ольги, дочки австро-угорського священика. Та мрії про кар’єру зятя розвіялись, коли Рошкевич довідався про арешт Франка... "за соціалізм"... Батько категорично заборонив Ользі підтримувати будь-які стосунки з юнаком, якого раніше вважав за честь мати зятем. Він вимагав, щоб Ольга заручилась з Володимиром Озаркевичем. Дівчина опинилася під домашнім арештом. Але заради кохання до Івана вона ладна була порушити традиційні життєві устої: вона запропонувала, що одружиться офіційно з іншим, а житимуть вони з Іваном.
У відповідь Франко написав слова, котрі вже стали хрестоматійними: "Наші шанси не рівні, Ти щаслива вже тим, що можеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними, а таких тепер уже досить, і з часом буде більше. Але мені нема вибору аніякого: стративши Тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, а притім такої, котра б могла зв’язати свою долю з моєв..." Він не зрозумів її...
Дружиною Івана Франка стала аристократка киянка Ольга Хоружинська. Вона навіть покинула заради коханого Київ і переїхала до Львова, де вони побудували будинок за допомогою приданого Ольги Федорівни. У подружньому житті Франко був увесь у роботі, а дружина вела господарство. Основними його заробітками стала публіцистична і літературна діяльність. Від цього шлюбу у подружжя народилося четверо дітей: сини Андрій, Тарас і Петро, донька Ганна. Смерть одного з них, Андрія, позначилася на психічному здоров’ї Ольги Федорівни. Тож доживала вона свої роки досить замкнуто, майже не виходила з будинку і дозволяла бувати в неї лише дружині сина Тараса.
Були в Івана Франка й інші захоплення. Якось він закохався у Юзефу Дзвонковську, яка жила в Івано-Франківську. Вона відмовила йому: у дівчини був туберкульоз і вона знала, що шлюб лише пришвидшить її кінець. Юзефа померла молодою. Нещодавно земляки віднайшли її могилу і вирішили встановити пам’ятну плиту. Одна із столичних газет одразу ж поспішила дати інформацію на всю Україну: "Любовницу Ивана Франка увековечат в памятнике". Зрозуміло, що нащадки Франка ображені на журналістів і не люблять, коли порпаються у брудній білизні родини.
Найдивнішою любов’ю Франка була остання – до полячки Целіни Зигмунтовської. "Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ; під її впливом були мої писання "Маніпулянтка", "Зів’яле листя", дві п’єски в "Ізмарагді" і ненадрукована повість". (З листа І. Я. Франка до А. Ю. Кримського).
Полячка ця була тотально байдужа до літератури загалом та до Івана Франка зокрема, але, ось вона іронія долі, саме під її впливом з-під пера письменника вийшли найкращі ліричні твори ("Зів’яле листя").
"В музеї Івана Франка збереглась скромна фотографія Целіни. Вона сфотографована в претензійно-кокетливім профілю. Цей знімок – остаток спопелілого жару великого серця Івана Франка", – написав його син Тарас у книзі "Про батька", яка вийшла у 1964 році.