Хтось із філософів-діалектиків, чи не сам Гегель, зазначив: певна історична подія, що відбулася як трагедія чи драма, згодом повторюється як фарс, тобто несмішна комедія. Якщо цю думку домислити в реаліях нашої доби, можна додати, що третього разу подібна подія повторюється як, з одного боку, жалюгідне, з іншого – цинічне, а на загал – нікчемне видовище.
Взяти найсвіжіше державне свято України, назване чомусь Днем Свободи. Так, події пізньої осені 2004 року несли в собі потужний заряд світлої енергетики, щирості й драматизму, але вже перша річниця Майдану була загнана в русло сухого казенного бюрократичного офіціозу і стала святом фальші, брехні і лицемірства. А на відзначення другої річниці просто жаль було дивитися: тисяча з гаком колишніх революціонерів на чолі з бабою Параскою не тягнули навіть на пародію Майдану дворічної давності, а викликали лише суто людське співчуття. Зате буржуазно-селективна пиятика, влаштована Ющенком у Маріїнському палаці для небідної місцевої публіки, яку вшанував своєю присутністю сам Мороз, але якою знехтував запрошений Янукович, породжує здорову класову ненависть як у колишніх помаранчевих, так і в колишніх біло-синіх платників за комунальні послуги за новими тарифами. Шкода, що в Україні нема справжньої лівої політичної сили з пріоритетом національних інтересів, такої собі націонал-соціалістичної, якщо абстрагуватися від історичних аналогій, партії, а то навесні, "коли загуркотять барабани революції", вона могла би зібрати найбільший електоральний урожай.
Якщо ж говорити про день, який більш-менш виправдано можна назвати Днем Свободи, то він настане завтра. Адже саме 1 грудня 1991 року відбувся референдум, що узаконив таку політичну реальність, як держава Україна. До речі, саме того року відбулася справжня, а не кольорова революція, бо тоді в Україні було докорінно змінено три засадничі суспільні системи – політичну, економічну, соціальну. Інша річ, що, як здавна ведеться, плодами і тієї революції скористалися шахраї, пройдисвіти й фарбовані лиси.
Коли вже зайшло про референдум, то і в цьому питанні спрацьовує розроблена в першому абзаці діалектична тріада.
Першого грудня 1991 року всенародне опитування справді було сповнене неабиякого драматизму, а в разі своєї невдачі могло обернутися трагедією для мільйонів українців. Другий всеукраїнський референдум навесні 2000 року, коли переобраний Кучма надумав переформатувати машину державного управління у бік посилення своїх повноважень, нічого, крім єхидних насмішок із нововпровадженого у депутатський обіг слівця "імплементація", в українську політику не приніс. Недавно голова президентської канцелярії оголосив, що його працедавець має намір питання про форму державного управління – парламентській чи президентській республіці бути в Україні – винести на всенародний референдум. Хай народ скаже, мовляв, що йому більше до душі – нинішнє протистояння президентського і прем’єрського центрів влади, хаос і боротьба за повноваження чи сувора вертикальна ієрархія, автократія і майже диктаторські повноваження а ля Кучма?! Звісна річ, питання у бюлетенях, якщо до того дійде, буде сформульовано по-іншому, але противники тієї чи іншої моделі державного облаштування оперуватимуть приблизно наведеними вище аргументами. Як наслідок два основні політичні табори з протилежним баченням проблеми так заплутають населення України, що з референдуму вийде пшик. Голоси розділяться майже порівну, ніхто не визнає себе переможеним, підуть безкінечні суди... Історична подія повториться втретє.