30 жовтня 1970 року газета "Молодий буковинець" опублікувала статтю молодої журналістки (власне, тоді ще студентки) Галини Тарасюк про іншого студента – Володимира Івасюка. Сторінка, на якій з’явилася публікація, називалася "Студентський меридіан", а сама стаття вийшла під заголовком "Знайти сонця ружу".
"...митець починається з тієї пісні, яку забирають у нього, як свою, вдячні люди і вже не повертають, – йшлося, зокрема, у публікації. – У Володі вони забрали "Казку гір", "Відлуння твоїх кроків" і "Червону ружу", яка стала помітною подією в житті Буковини...".
Сьогодні кожному зрозуміло, що йдеться, звісно, про "Червону руту", а не "ружу". Тоді ж популярність пісні лише набирала обертів (нагадаємо, що вперше прозвучала вона у вересні 1970 року), тож помилка була особливо прикрою.
Івасюки не звернули жодної уваги
на помилку
– Я дуже вибачалася перед Володею після цього, – розповідає Галина Тарасюк, сьогодні – відома письменниця. – А він, як людина надзвичайно делікатна, втішав мене: "Не переймайся цією дурницею: нічого страшного не трапилося, всі й так знають, що пісня називається "Червона рута", зрозуміють, що це просто помилка...".
– Звичайно ж, це була не просто помилка, – продовжує Галина Тимофіївна. – Адже "ружа" з’явилася в статті чотири чи п’ять разів. А трапилося це так. Тоді ж не було комп’ютерів, і свої тексти журналісти писали від руки. У багатьох людей на письмі літера "т" подібна до "ж", і в мене також. Тож коли відповідальний секретар читала мій рукопис, вирішила, що йдеться саме про ружу і ще підправила трохи літеру, щоби друкарка могла добре зрозуміти слово. Вичитати матеріал перед друком я не змогла, оскільки тоді була ще студенткою, в штаті не працювала, ось так і з’явилася "ружа". Жодних спростувань газета після цього не давала, бо Володя не те що не наполягав, а навіть не натякав на це. Та і спростування в ті часи дорого обходилися співробітникам: обов’язково хтось мав отримати сувору догану або й бути звільненим з роботи.
Дуже інтелігентно зреагувала на прикрість і родина Володі. Батько – Михайло Григорович Івасюк – згодом описав у своїй повісті "Монолог перед обличчям сина" вихід цієї статті як винятково радісну подію.
"Володя купує в кіоску півдесятка екземплярів комсомольської газети зі статтею Галини Тарасюк, роздає всім домашнім і каже:
– Прочитайте і скажіть, чи є неправда в написаному чорним по білому...
Він ніби осяяний внутрішнім світлом. Вуста тремтять від хвилювання.
Мати першою прочитує статтю і відповідає шанобливо:
– Мудро написано... Слова беруть за серце..."
Жодного слова про помилку у спогаді Михайла Григоровича немає.
Інтерв’ю переросло
в романтичні стосунки
Не завадила газетна помилка і особистим стосункам Володимира Івасюка з Галиною Тарасюк. Познайомившись за завданням редакції, вони почали зустрічатися вже за велінням серця.
– Ми зустрічалися після лекцій і могли проговорити до півночі, – розповідає Галина Тимофіївна. – Я була розумною дівкою, яка вже повчилася у Москві, в літінституті, в якої вже були досить дорослі й навіть імениті залицяльники. Тож до хлопців-ровесників ставилася зверхньо. Але Володя приголомшив мене своєю ерудованістю. Він знав багато дечого більше за мене, і цим мене зачарував. Наші стосунки були дуже романтичними і чистими, адже Володя був вихований в абсолютній повазі та пошані до жінки. Він був справжнім лицарем.
Шляхи Володі та Галини розійшлися, коли він вступив до Львівської консерваторії і переїхав до Львова, а у неї сталася трагедія в родині. Після загибелі батька Галина перебувала в тривалій депресії, замкнулася і майже ні з ким не спілкувалася. Остання їхня зустріч відбулася 1977 року, на 60-річчі Михайла Григоровича, Галина вже була заміжньою. Володя був тоді сумним і переконував Галину, що їй треба виїхати з Чернівців, але тільки не до Львова, бо там вона "не виживе".
– А як ти виживаєш? – запитала вона.
– Важко, – відповів він. – Ти навіть не уявляєш.
Найбільша публікація – посмертна
Стаття "Знайти сонця руту" (будемо казати все ж таки правильно) була першою грунтовною публікацією про композитора Володимира Івасюка. Хоча згадувала про нього місцева преса й раніше, переважно в оглядових статтях про концерти, конкурси. Була така згадка і у "Молодому буковинці" за 25 жовтня 1970 року, в статті Миколи Гошка "Чисті струмені. Звітний концерт самодіяльних композиторів". Цей матеріал було проілюстровано двома фотографіями, під однією з яких підпис: "Василь Зінкевич і Назарій Яремчук виконують пісню "Червона рута". Саме "рута" – без жодних помилок.
З 1970 року "Молодий буковинець" починає друкувати також пісні Володимира Івасюка. Тоді це була звична практика: тексти і ноти популярних пісень з’являлися в газетах, щоби народ міг і сам співати те, що йому подобається. 1970 року було опубліковано пісню "Я піду в далекі гори", 1971 – "Водограй", 1972 – "Відлуння твоїх кроків" (на слова Володимира Вознюка), 1974 – "Світ без тебе" (на слова Василя Бабуха, тоді – журналіста "Молодого буковинця", з яким Володю поєднували приятельські стосунки).
Однак найбільша публікація про Володимира Івасюка з’явилася на сторінках "Молодого буковинця" вже після смерті композитора. 1987 року газета першою надрукувала повість Михайла Івасюка "Монолог перед обличчям сина". Як розповідає Мирослав Лазарук – тоді заступник головного редактора "МБ", а нині директор музею Івасюків, – Михайло Григорович дуже сумлінно готував публікацію. Особисто підбирав кожне фото, кожен документ.