Рік тому Михайло Григорович вирішив змінити прізвище – і зовсім не через те, що його рідне було немилозвучним. Він став Халатурником – як і головний лікар лікарні швидкої медичної допомоги.
– Чотири роки тому він врятував мені життя, – розповідає Михайло Григорович. – Ми були знайомі раніше, але я ніколи не думав, що життєві обставини складуться так, що він стане моїм найбільшим другом, старшим братом.
– Біда трапилася ввечері, я саме був біля дріжджзаводу. Зателефонував Вікторові Васильовичу, він одразу ж приїхав, зробив укол, відвіз мене до лікарні, – пригадує події кількарічної давності Михайло Григорович. – Мене лікували п’ять днів, але легше не ставало. Тоді Віктор Васильович узяв на роботі відпустку, завів свою машину і сам повіз до Трускавця, де здійснюють процедуру, яка була мені необхідна. Возив мене на процедури, підтримував.
– Стан Михайла був дуже важким, – каже Віктор Васильович. – У нього фактично вже не працювали нирки.
Завдяки Вікторові Халатурнику Михайло повернувся до життя. Нині він виховує двох діточок, є депутатом районної ради.
– Не передати словами моєї вдячності Вікторові Васильовичу, – каже Михайло. – Нас поєднала справжня чоловіча дружба. А рік тому я вирішив змінити прізвище на Халатурник – на знак подяки лікареві. І дружина мене підтримала. Тепер у мене є ще один рідний брат – старший.
– Дружба у нас – щира, незважаючи на чималу різницю у віці: Михайлові – 37, а мені – за 50, – каже Віктор Халатурник. – Бачимося щотижня, а якщо не випадає – обов’язково передзвонюємося. Я йому телефоную, і маємо відверту чоловічу розмову: "Де був? Чому не був удома?" Щось йому раджу чи вчу, як старший брат. Він іноді чинить опір, але загалом дослуховується.
Всі свята зустрічаємо з родинами разом. Допомагаємо один одному в усьому. Нічого незвичайного у цьому не бачу – всі люди повинні так чинити.
Михайло – лише один із тих, кого врятував Віктор Халатурник. У медицині він вже 24-й рік, а починав трудову біографію анестезіологом-реаніматологом. 16 років він пропрацював у реанімації Кіцманської районної лікарні.
– Неправда, що лікар із часом звикає до болю і страждань, – каже він. – Навпаки, з часом усе відчуваєш гостріше, дуже переживаєш.
Знаєте, що найприємніше для лікаря? Коли хворий виписується з лікарні і здоровим повертається додому. І несуттєво, чи він каже дякую чи ні, чи згадує потім, що саме ти повернув його життя. Головне –хворий одужує.