47-річний Дмитро Кукуйчук з Давидівки Сторожинецького району ось уже два роки виховує двох доньок і сина сам. Його дружина померла від раку.
– Чого лише не казали після похорону моєї Ліди деякі "доброзичливці"! – пригадує він. – Що дітей від мене відберуть, бо вони всиновлені, а не рідні, що я почну пити… Але я знав, що ми повинні вистояти.
"Ти ж забереш мене, матусю, правда?"
У вітальні родини на почесному місці – величезні портрети усміхненої дворічної дівчинки й вродливої жінки – її мами. Обох уже немає серед живих – Алінка померла 22 роки тому, її мама – два роки тому.
– Нашій донечці Алінці цього року було би вже 24, – розповідає Дмитро Васильович. – А прожила вона лише два з половиною рочки – коли помирала, ще й розмовляти не вміла як слід…
Ми втратили її через лікарську помилку. Вони стверджували, що у неї стоматит, а коли я перевіз її в іншу лікарню до Каховки, з’ясувалося, що у неї важке запалення легень. За тиждень згоріла донечка… Винних покарали – перевели на посади медсестер, але ж доньку не повернеш.
Ми дуже сумували. Минали роки, але дітей у нас з дружиною Лідою не було. І тоді вона запропонувала удочерити дівчинку. Я погодився не відразу, бо ще сподівався, що у нас будуть діти. Ліда усе ж написала заяву. Нам пояснили, що є черга, й доведеться зачекати.
Чекали Дмитро і Лідія понад два роки. Нарешті надійшов лист, подружжя запросили приїхати у Будинок дитини до Чернівців, щоби вибрати дитинку. Ліда поїхала сама.
– Я не поїхав, – пригадує Дмитро. – Ситуація видавалася мені якоюсь ненормальною: як це ходити поміж діток, вдивлятися їм у вічі і …вибирати. Ніби на базарі…
Ми всиновили маленьку дівчинку Яночку. Їй було два з половиною рочки – саме стільки ж, скільки було Алінці, коли вона померла.
Дівчинка швидко адаптувалася. Та ми бачили, що їй сумно: сусідські діти пограються й підуть. Тому ми вирішили, що у Яночки обов’язково повинен бути братик.
Дружина знову поїхала до Чернівців писати заяву. Почала провідувати дворічного хлопчика Толика у Будинку дитини. Якось під час відвідин до неї підбігла шестирічна дівчинка: "Ти ж забереш мене, матусю, правда?" Ірочці вже виповнилося шість років, і її повинні були відправити до інтернату.
Ліда вдома сказала, що візьме обох діток. Так і вирішили.
Почали жити уп’ятьох. У молодших класах дітки вчилися взагалі на самі п’ятірки, а Толик, як з’ясувалося, має талант до малювання.
Перед смертю мати зізналася дітям,
що вони всиновлені
– Ліда якось подивилася телепередачу "Ключовий момент" і каже мені: давай розповімо дітям, що вони всиновлені. Я її відмовив: "Навіщо їх турбувати? Ми – щасливі, нехай усе буде, як є".
А два роки тому Ліда захворіла. Її страшенно боліли голова і спина.
Саме в той час я, прийшовши додому з роботи, застав усю сім’ю у сльозах: плаче Ліда, а діти її обіймають й собі плачуть.
Виявляється, вона сказала дітям, що вони всиновлені, й вони відповіли їй, що …давно про це знають. Постарався хтось у селі…
"А чому ж ви нас ні про що не питали?" – допитуюся у них. "А щоби не тривожити вас, мамо, тату", – була відповідь.
Ось такі у нас діти. Ліді ставало дедалі гірше, і я відвіз її до Чернівців у лікарню. Нарешті її перевели до онколікарні. Тоді моя Ліда усе зрозуміла.
– Лише не покинь дітей, – сказала вона мені пошепки, бо зовсім втратила голос.
Одного ранку приїхав, а мені лікарі кажуть: "Померла ваша дружина"… Після розтину сказали, що у неї був рак…
Діти дуже важко пережили смерть матері. Дружина з ними не попрощалася – не хотіла, щоби вони бачили її такою… Хотіла, щоби вони запам’ятали її усміхненою і здоровою.
Отримав матеріальну допомогу …50 гривень
– Рік ми жили разом у селі, – розповідає Дмитро Васильович. – Старша донька хотіла йти вчитися на вчителя фізичного виховання, навіть документи зібрала, але захворіла мати, потім – похорон… Передумала.
Ліда навчила дівчат куховарити, й вони готували їсти. Звичайно, я допомагав, адже вранці вони хочуть поспати, а треба їх годувати. Мені довелося крутитися: за фахом я – електрик, то ж погоджувався на будь-яку роботу, щоби мої діти були не гірші за інших.
Через рік Іра та Яна поїхали до Чернівців й вступили до училища, де готують швачок. Приїжджають тепер на вихідні й свята. Ірі вже 16 років, Яні – 15. Зовсім дорослі.
А 11-річний Толик минулого року перейшов вчитися до Сторожинецької школи-інтернату. У нього, кажуть, неабиякий хист до малювання, а у Сторожинці він має змогу тричі на тиждень ходити до художньої школи.
Добрі діти. Виховую. Нещодавно упіймав Толика за "дегустацією" цигарок. Провів з ним виховний момент, як зі мною проводив мій тато. Сподіваюся, допоможе (сміється).
Нелегко, звичайно. Дітей слід одягнути, щотижня приготувати сумку у місто, дати грошей. Допомагає рідня покійної жінки, знайомі, віруючі. А ось від держави допомога – 370 гривень на трьох дітей. Казали, що якщо відмовитися від дівчат, то допомога буде іншою. А як я від них відмовлюся? Вони ж мої, рідні!
Минулого року, наприклад, отримав матеріальну допомогу у розмірі ... 50 гривень. Я більше витратив на поїздки з документами до Сторожинця!
Якось, зізнаюся, аж запив. Важко було, борги, відчай… Але опанував себе. Ще й сестри покійної дружини приїхали: таку мораль прочитали!
Перед виборами писав до Києва, щоби хоча би допомогли нам перекрити хату. Мені відповіли, що у Чернівцях розберуться й дадуть відповідь. Досі розбираються, напевно…
Але нічого, прорвемося… Ось дівчатка вивчаться на швачок, Толик стане художником. Він у нас молодець!