Темрява у залі, оркестр грає увертюру, на сцені повільно з’являється світло. Глядачі бачать весняний світанок у лісі, величезний дуб, із води виходить русалка… Так 14 січня 1941 року розпочиналися виступи Чернівецького музично-драматичного театру. Глядачі дивилися першу виставу першого театрального сезону "Лісова пісня" Лесі Українки.
– Яка тоді була декорація! Не те що зараз – натягнули чорний оксамит і грають на його фоні, – ділиться спогадами завідувач трупи, старожил Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Тарас РІДУШ. – Я прийшов до театру 12 січня 1941 року, а вже 14-го було відкриття театрального сезону. Іду коридором, де вхід на сцену, і раптом переді мною виникає величезна сова. Я
завмер і стою, ворухнутися не можу. Виявляється, то актор Морозов у гримі та сценічному вбранні. Чорний плащ, розмальоване обличчя, грізний погляд… У "Лісовій пісні" він грав Того, що у скалі сидить. Морозов мав вигляд зачарованої сови. І не дивно, бо тоді грим – це було мистецтво. Перелесник мав
червоний легкий одяг, червону перуку, Той, що греблі рве – салатове вбрання і золотисте волосся. Всі були в гримі. Не дай, Боже, хтось виходив на сцену без гриму!
У виставі грали актори, прізвища яких ніколи не забути: Міхневич, Тимошенко, Сокирко, Луганська, Гончаренко, Вінницька, Чаплінська. А публіка намагалася впізнати своїх кумирів, слухала відомі діалоги і дарувала свої оплески…
У театрі майстри шили перуки та костюми
– Перший театральний сезон на Буковині тривав майже п’ять місяців і закінчився 28 травня прем’рою вистави "Украдене щастя" Івана Франка, – каже Тарас Дмитрович. – Вже першого червня чернівецькі актори разом з художнім керівником Іваном Юхименком поїхали до Станіслава. Гастролі почалися виставою "Вій" за Миколою Гоголем. Працювали ми аж до 22 червня, доки не почалася війна. Вранці 22 червня у залі, де сиділо півтора десятка людей, ми зіграли одну дію вистави "Сади цвітуть" і зупинилися.
– Це була неділя, а у вівторок зі Станіслава ми виїхали до Снятина. У Снятині на залізничному вокзалі стояв потяг з трьома вагонами, і машиніст відмовився рушати. Наступного ранку ми пішки вирушили додому, до Чернівців. Вийшли вдосвіта і біля четвертої години дня були в Чернівцях. Вишукані костюми залишили в Снятині, у клубі біля вокзалу. На жаль,усе пропало.
Після війни, 1944 року, театр повернувся з евакуації. Більша частина акторів знову прийшла до театру. Свій перший сезон у звільнених від фашистів Чернівцях театр відкрив четвертого листопада виставою "Чому не гаснуть зорі" О. Копиленка. Вистава розповідала про козаків, які напали на польську фортецю Кодак... Знову зібралася публіка, лунав оркестр. Чернівці гули – театр прибув з евакуації. Режисером і художнім керівником тоді був народний артист Радянського Союзу Василь Василько. За його ініціативи тип театру визначено як музично-драматичний. Так, починаючи з 1945 року, театр став іменуватися Чернівецьким державним українським музично-драматичним театром. При театрі було створено театральну студію, яка дала путівку у велике мистецтво відомим митцям, зокрема народному артисту СРСР Дмитрові Гнатюку.
У репертуарі театру з’явилися нові вистави: "Житейське море" І.Карпенка-Карого, "Наталка Полтавка" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ’яненка, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Назар Стодоля" Т. Шевченка, "Чорноморці" М. Старицького… Любили глядачі й п’єси "Загибель ескадри" Олександра Корнійчука, "Анджело – тиран падуанський" Віктора Гюго, "Цілюще яблуко"…
У театрі був балет – 10 професіоналів, які лише танцювали і робили це божественно. На жаль, 1948 року нам відмовили у дотаціях і балет разом з хором скоротили.
Грим купляли безпосередньо в Чернівцях. За Румунії був магазин, де ми купляли коробку із гримовими паличками різного кольору. Нещодавно знайшов шматочок такої палички – білий грим. Він навіть не засох!!! А перуки робили у театрі спеціально для кожного актора. У нас працювали перукарі-професіонали. А як шили костюми! У театрі була
кравчиня Віра Степанівна, яка закінчила варшавську школу. Вона творила геніальні костюми. То була складна робота. Костюми не збереглися – румуни під час війни вивезли.
Пані брали до театру нові туфельки
– Колись театр ззовні був не таким, як зараз, – веде далі Тарас Дмитрович. – Біля театру височіли дві колони, навколо була огорожа. Коли підходиш до площі, відразу було видно це архітектурне творіння. А всередині театр не змінився.
До театру люди ходили більше. Глядач любив дивитися, як фехтувала Галина Янушевич… Взагалі, прем’єра у театрі – це був пуск корабля на воду. Вистави трималися по дев’ять театральних сезонів, їх показували по 600 разів. А зараз успіх – це якщо вистава тримається 70 показів.
Чому була легендарною прем’єра "Землі" Ольги Кобилянської? Василь Василько зробив інсценізацію цього твору, і в театрі ожило українське село. На сцені було справжнє жито, хатинка. На виставу привозили людей, які були свідками похорону Михайла, головного героя твору Ольги Кобилянської. Коли закінчилася прем’єра, акторам передавали записки, глядачі хотіли побути біля гримерок, щоби не розлучатися з актором. "Земля" мала шалений успіх не лише на Буковині, а й в усіх куточках держави: Києві,
Харкові, Львові, Москві, Ленінграді, Кишиневі, Одесі, Сімферополі, містах Донбасу. Фактично цією виставою Василь Василько створив театральний літопис Буковини і започаткував на українській сцені театр Ольги Кобилянської. Завдяки цьому 1954 року Чернівецькому державному українському драматичному театру було присвоєно ім’я славетної буковинської письменниці.
Гастрольна географія чернівецького театру дуже велика: Волгоград, Астрахань, Барнаул, Томськ, Новосибірськ, Могилів, Вітебськ, Ленінград, Калінінград, Москва, Рязань. Всюди грали українською мовою. Якось вже зібралися їхати з гастролей, а до нас в автобус сіла басуся і каже: "Какой театр к нам в Ленинград приехал! Это же чудо!" А потім літня жінка почала українською мовою переповідати улюблені фрази. А ми, актори, слухали, усміхалися, тішилися…
Також у театрі була традиція зустрічі трьох театрів – Чернівецького, Коломийського, Івано-Франківського. Любили пригадувати курйози. Якось перед виходом на сцену Петро Міхневич навмисне заговорив актора Василя Любченка. Він вийшов на сцену і замість сказати "полковник Скалозуб" сказав "полковник Сказолуб..." Зал не міг утриматися від сміху декілька хвилин!
– А ще актори любили прогулюватися компаніями, – додає художній керівник театру, заслужена артистка України Людмила СКРИПКА. – Петро Колісник, Сергій Авраменко, Василь Лещик, я з чоловіком Едуардом Цісельським мали улюблений ранковий і вечірній маршрут: "Вулиця Українська – Ольги Кобилянської – Театральна площа". Як і сьогодні, у ті роки молодь полюбляла Театральну площу. Але який вона мала романтичний шарм! На площі завжди було чути різну мову. На лавках парами сиділи молдовани, турки, поляки, німці… А як гарно було спостерігати за парами, як поважно, з гордістю вони йшли до театру. Пані та пани одягалися вишукано! До гардероба здавалися неймовірні туалети. Пані навіть брали із собою спеціальні туфельки!