Минулого тижня у город чернівецьких активістів жбурнули аж два камені: спершу про химери активізму написав есеїст Сергій Воронцов, потім на це відрефлексував публічний інтелектуал Святослав Вишинський у своєму влозі "Чорним по білому".

Камені летіли не просто, а з конкретним меседжем: активізм – це самоманіфестація, нарцисизм та паразитування на грантах.

Зреагували на це і жителі фейсбук-спільноти: хтось вступився за активістів, хтось навпаки звинуватив у грантожерстві та шкідливих для міста проектах. Але замість того, аби перемивати кістки локальним культурним менеджерам, активістам, говорити про їх чесність, банківські рахунки, доцільність проектів, давайте все ж спробуємо з’ясувати, звідки в Україні стільки активістів і чому вони корисні.

Згадаємо Джона Лока, який придумав розподіл влади. Мова йдеться про законодавчу, виконавчу та судову гілки. Придумано це не від доброго життя, а щоб уникнути одноосібного узурпування влади. Механізм простий, як двері – ці три влади взаємостримують одна одну у процесі політичної (у сенсі politics) боротьби, а цей процес сприяє розвитку правової держави.

У деяких випадках, наприклад, у нашій пречудовій країні, історично так склалося, що гілки стали надмірно корумповані та зрослися між собою з метою паразитувати на населенні. Взаємостримування перетворилось на кругову поруку, розвиток громадянського суспільства ускладнився. Щоб відновити це взаємостримання, з’являються недержавні ініціативи, які вже потім інституціоналізують свою діяльність у вигляді громадських організацій. Уявіть, якби раптово зникли всі громадські ініціативи: ProZorro, ЧЕСНО, громадянська мережа "Опора", Громадське ТБ... . Хто б контролював декларації, хто б моніторив вибори, хто б вчив поліцейських відрізняти побутову бійку від бійки на ґрунті ненависті?

Повернемося до культури, бо саме її сьогодні треба захистити від жбурляння каміння. Вищезгадані хлопці критикували культурні проекти саме неформальних ініціатив: Маяк, Chernivtsi Urban Exploration, виставку Таджимуратової. У це важко повірити, але ніхто нікому нічого не винен. Культурні активісти та митці придумали собі у вільний від роботи час клопіт, звітують вони лише перед собою та перед фондами, якщо проект має фінансових донорів. Насправді мене зовсім не тішить, що потужні та резонансні культурні проекти, які висвітлюють у ЗМІ та обговорюють на фейсбуці – це проекти незалежних ініціатив, зроблені на ентузіазмі або за власні кошти\кошти іноземних фондів. Шкода, що в центрі уваги не опиняються проекти управлінь культури, які фінансуються на гроші платників податків, бо якраз вони і підзвітні перед всім суспільством.

Повертаючись до звинувачень у грантожерстві. Якщо у когось виникають підозри: є правове поле, відповідні органи, і лише після суду можна звинувачувати у незаконному привласненні коштів. Це особиста справа донора та громадської організації. Публічні звіти громадських організацій – це персональна ініціатива команди та її прагнення прозорості, а не обов’язок. Громадські ініціативи в Україні, на жаль, зробили ведмежу послугу тим, що почали виконувати роботу існуючих державних органів. Тепер вони звикли, що хтось робить їх роботу за небюджетні кошти, а вони можуть розслабитись (згадайте про ту саму децентралізацію, наприклад, де левова частка робота лежить на ГО-шках).

А люди почали тепер вимагати щось з цих самих активістів: той проект претензійний, той неефективний, той порожній, той шкідливий. Не дивно, що навіть деякі політичні сили підтримують цькування активістів, адже активісти – то загроза існуючої олігархічно-бюрокократичної феодальної України.

Ще кажуть, що активісти безпорадні. Мовляв, круглі-квадратні столи, тренінги\воркшопи\дискусії, а віз й нині там. Вся біда у відсутності інклюзивних політичних інститутів, а точніше – у опорі при намаганні їх створити. А інклюзивні інститути – причина багатства США, і бідності Мексики, бо там немає . Тому думайте не про наслідок, а про причину.

Андрій Тужиков, громадський активіст

Фото Василя Салиги, Meridian Czernowitz

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram