Вони зустрілися у Кіцманському територіальному центрі соціального обслуговування. В обох – ні дітей, ні внуків, які могли би за ними доглядати. Він приносив їй воду та дав гроші на ліки, а вона слухала його розповіді про пережите, говорила добрі слова. Зрештою вирішили поєднати свої долі, щоб не бути самотніми.

– У центрі вперше трапилася така радісна подія, – розповіла директор Кіцманського територіального центру соціального обслуговування Валентина Рухтурак. – Олексію Лелику 88 років, Марії Піцик – 82. Вони познайомилися тут. Гадаю, їх поєднала самотність. Було цікаво спостерігати, як зароджувалися їхні стосунки. Одного ранку пані Марія покликала мене до себе в кімнату і сказала: "Валентино Іванівно, ми з Олексієм хочемо подати заяву в РАЦС". Хоча для мене це була несподіванка, але я їх підтримала. Ми підготували для наших молодят святкову програму в українському стилі. Навколо квітника застелили вишиті рушники, простелили червону доріжку. Зустрічали їх весільним короваєм, гостей пригощали тортом. Оскільки пані Марія родом із Южинця, то ми запросили народний колектив "Южинецькі молодички". Із цього села приїхав цілий автобус людей – сусіди, знайомі.


Пані Марія не зводить закоханого погляду з чоловіка, шанобливо звертається до нього на "ви "Коли я запитав Марію, за що вона мене полюбила, то вона відповіла: "За те, що ти не куриш", – сміється пан Олексій.

"Якби не любила, то би не розписалася з вами. Тепер в паспорті я вже не Піцик, а Лелик , – ніяковіє жінка. – Олексій спочатку приходив до моєї кімнати і приносив мені воду. Я пересуваюся на інвалідному візку, тому не могла сама піти за нею. Потім дав гроші на ліки. Я подивилася, що він дуже добрий чоловік. А ще він мені сподобався, що не курить. У молодості мені подобався один учитель, але він курив, то я його не схотіла. Я сама з Южинця 1935 року народження. Ще молода проти Олексія, бо він старший на шість років (сміється, – авт.). Маю в селі дві хати. Може, повернемося туди. Моя мама була вчителькою німецької мови, а тато – військовим. Я працювала вихователькою в дитсадку. Ніколи не була одружена, дітей не маю. Три роки тому мене взяли до центру.


– Марія сподобалася мені з першого разу, як тільки її побачив. Вона спокійна, не до сварки, поспівчуває. Вміє все робити: вишиває, в’яже, шиє на машинці. Роботящу жінку собі взяв, – чоловік з любов’ю дивиться на дружину. – Я з Яблуниці Путильського району. У нас було дев’ятеро дітей. Тяжко жили, часто шматка хліба в хаті не було. Я рубав ліс і сплавляв його по річці – аж підірвався. А потім оженився і переїхав жити до Кіцманя. Моя дружина Аничка померла десять років тому, хату переписала на свого сина. Спільних дітей у нас не було. Так я опинився в центрі. Але нам тут дуже добре: годують, миють, лікують. А директорка Валентина Іванівна – ніби рідна донька опікується нами. Ще й бабку мені виписала (сміється – авт.). Я думав, що ми просто підемо і розпишемося. А нам таке файне весілля справили. Багато людей було. Музика грала, співали, були і короваї, і торти. Ми йшли червоною доріжкою, Марію покрили великою хусткою-павункою.

Підписуйтесь на новини "МБ" у соцмережах: VK, Однокласники, Facebook