Будуть навесні позачергові вибори до Верховної Ради чи ні – ще невідомо, але вторинні ознаки такого розвитку подій уже з’явилися: на Буковину ( як область найменш цікаву в електоральному сенсі) уже почали наїжджати політичні гастролери, а в лексиконах більшої частини політиків зарябіло від усього "європейського". Якісь європейські україни, платформи, перспективи, вибори, стандарти, норми… Перше, що від усього цього спадає на думку, чому "європейське", а не, скажімо, "азіатське"? Адже ХХІ сторіччя, за твердженням далекоглядних аналітиків, – це вік Азії. Вже підраховано, що за десяток-другий років Індія за економічними показниками вийде на третє місце в світі, де перше і друге займатимуть, відповідно, Китай і США, а сумарний обсяг ВВП країн БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай) перевищать обсяг країн "Великої сімки". Або взяти нинішніх так званих азійсько-тихоокеанських "тигрів", одна Корея чого варта, навіть така, як є, поділена по своєму горизонтальному "дніпру"?! А якщо вже ми зачепили болючу тему національної роздрібненості, то успішним прикладом об’єднання десятків народностей, що живуть на тисячах островів, у єдину націю може служити Індонезія. Правда, там понад тридцять років при владі перебував президент-антикомуніст Сухарто, який мав значно більше повноважень, ніж право накладати вето на закони, яке до того ж легко долається за допомогою колишніх союзників. Кажуть, азіатська модель передбачає багато свободи для економіки і зовсім мало демократії, але це ще невідомо, що краще. В Україні, особливо після Майдану, достатньо свободи слова і демократії, але за рівнем свободи економічної нас випереджає комуністичний Китай, а за ступенем інвестиційної привабливості – лукашенківська Білорусь. Краще, звичайно, аби і демократія, і вільний ринок, але поєднувати це не вдається не лише Україні, тому доводиться вибирати. Європі, ось вдається, але нам, чесно кажучи, до неї далеко. Географічно, звісна річ. Україна – країна європейська, але все решта… Одне слово, єврооптимістам я пропоную проїхатися автобусом Чернівці – Тернопіль і на кожній зупинці відвідувати туалет, простий безкоштовний придорожній… А це вам не якийсь задрипаний Донбас, це – майже Захід.
Але ми відхилилися від теми. Незважаючи не те, що офіційна назва нашої держави просто "Україна", в політичному обігу без якогось прикметника вона, схоже, не може існувати. Україна – держава і козацька, і радянська, і самостійна, і соціалістична, і християнська, і слов’янська, і індустріальна, і літературна… Наразі, як уже було казано, активно зловживаєтся терміном "європейська", до того ж як правими, так і лівими політиками. З усього цього випливає страшна підозра: політичний клас України, особливо владна його частина так багато й безвідповідально триндить про Європу для того, аби остаточно спрофанувати саму ідею європейського вибору. Бо, якщо так реально, кому в Україні потрібні системні євросоюзівські стандарти? Населенню, народу, людям? Однозначно, так! Політикам, можновладцям, олігархам? Однозначно, ні! Останні в економічному сенсі і так мають усе євро-, а ось у сфері суспільно-політичного обігу на них чигає багато неприємних європейських норм, як от: рівність усіх перед законом, неможливість "решать вопросы" через кума, неефективність телефонного права, немислимо низький рівень корупції, незрозуміла їм культура, зрештою, просто необхідність відповідати за свої слова, не в кримінально-бандитському, а в цивілізаційно-людяному розумінні. Тому – говорять! До речі, ця технологія уже пройшла успішне випробування у відносинах по лінії Україна-НАТО. За "антинародного" кумівського режиму про це говорили, але мало, і водночас Україна поволі та неухильно наближалася до членства в Альянсі. Коли ж про це – хором – заговорили і прихильники, і противники НАТО, залучаючи до цього мало обізнане в суті питання населення, поступ по суті припинився, на ризькому саміті НАТО Україну не запросили до Плану набуття членства, як прогнозувалося. Тож краще жувати швейцарський сир і норвезьку рибу (Швейцарія і Норвегія, не члени ЄС, мають найвищий у світі рівень життя), ніж говорити.